Іван Нечуй-Левицький - Причепа

- Чого вам од мене хочеться? - спитала вона вдруге.

- Добре робиш, Зосю, їй-богу, добре! Така мала… - почала говорити Люцина.

- Дай покій, сеструню! Мені сливе швидко двадцять років. Яка ж я дитина?

- А шо б сказала наша дорога мати, якби була жива? - спитала Рузя.

- Хто його знає, що б сказала! Пером земля над матір'ю! Не тривож материної могили, - одказала спокійно Зося.

Сльози виступили з очей у Зосі.

- Що скажуть люди, як почують, що молода панна, трохи не дитина, ходить пізнім вечором з молодим хлопцем десь по ярах, по байраках? - сказала Люцина в тоні матері.

- Те, що й про тебе, сестро, говорять, - одрізала Зося.

- Вибачаю тобі, як дитині, Зосю! ти ще молода для того, щоб поводитись тобі самій собою, не порадившись із старшими сестрами. В нас матері нема. Хто ж більше має права доглядати тебе, наставляти на добру путь та на добрий розум!

- Знаю я твій розум! Якби я твоїм розумом ходила, то б свій талан минула.

- Зосю! що ти кажеш! - крикнула Люцина.

- Те, що чуєш, - одрізала Зося і повернула голову до вікна, задумано дивлячись на небо.

- Зосю! дивись сюди! Не бундючся!

- Чому пак ні!

- Зосю, я тобі велю! - крикнула Люцина, підіймаючи голос.

- А я тебе не слухаю.

Люцина стояла здивована. Слухняна Зося чомусь сміє не слухатись її і навіть глузувати з неї!

- Зосю! де ти була сьогодні ввечері? - спитала Люцина.

- На Куришковім яру.

- З ким же ти там ходила? Надісь, сама?

- З Якимом Лемішковським, - одказала сміливо Зося.

- Мій боже! мій боже! Сама одна, з хлопцем! - закричали сестри, бігаючи по хаті.

- Що ж ти там робила? - спитала Рузя.

- Милувалась, розмовляла любенько та гарненько, - одказала Зося, дратуючи сестер.

- Єзус, Марія! - зарепетувала сестри. - Як же ти насмілилась сама, без нас, піти в ліс з хлопцем?

- Чом же не піти з тим, кого я люблю, і, як я впевнилась, з тим, хто мене любить?

- Одна? Сама?

- Як же сама, коли ви обидві ганяли за нами слідком? - промовила Зося, чудно зареготавшись.

- Нема тобі й сорому! ти шкодиш і нашій добрій славі.

- Нікуди вже шкодити! А за себе не боюсь, бо я ходила з женихом.

Сестри опустили руки, наче на їх хто линув холодною водою.

- В нас і весілля швидко буде.

Сестри, зітхнувши важко, вийшли з кімнати. Через кільки неділь Яким почав присватуватись, а потім спитав Пшепшинського. Становий поблагословив його на радощах обома руками, додавши, що од його жадної притичини не буде, аби тільки дочка згодилась. Лемішковський просив дозволу заслати старостів, а становий обіцяв зайти до старого Лемішки, щоб поговорити про прийдешню долю своїх дітей.

Того ж таки дня за чаєм ввечері Пшепшинський мав довгу розмову з своїми дочками, варту, щоб її послухати.

Старші сестри вже вгамувались, притихли і були дуже вважливі до Зоса. Люцина ласкаво промовляла до неї, подаючи їй чай. Рузя подала їй сухарчики на тарілці. Сам батько присунув до неї мисочку з варенням. Одна Зося не змінилась ні кришки. Така ж спокійна, тиха, задумана сиділа вона і тепер коло столу, як і передніше.

- Так оце, Зосю, - почав батько, - ти вже нас швидко покинеш, підеш в чужу сім'ю, між чужі люди. Ніяково тобі буде звикати до чужої хати, та ще такій молодій.

- Та ще й до таких людей, якихсь міщан та перепічайок чи перекупок. То не мала буде для тебе жертва. Не знаю, чи по твоїй спроможності буде вона? - спитала Люцина.

- По моїй силі й спроможності, - промовила спокійно Зося.

- Лемішка багатий, - говорив далі батько. - Якби його струснути, то посипалось би багато карбованців. Одна держава: грунт, сад, хата, млин коштує не одну тисячу карбованців. А окрім того - він і не без копійки в кишені.

- Ох, який же сад в його гарний! яке дерево велике! які яблука! І справді наче рай! - сказала Рузя. - А місцина грунту - на взгір'ї, над водою! Як намальована! Там завжди чути, як вода шумить під млиновими колесами.

- Все те добре при чому іншому, моя сеструню, - одказала задумана Зося.

- Якби на мене, - сказала Люцина, - я б зроду не пішла в таку сім'ю, просту, мужицьку.

- Все те нічого, моя кохана! і простота нічого, - промовив батько, - тільки горе, що вони не шляхетського роду! Є ж на світі багато й наших поляків і бідненьких, і простеньких, але ж вони природні шляхтичі, з батьків, з дідів, з прадідів. В їх, бачиш, вже кров інша, панська, що не тхне дьогтем та смолою.

- Лемішковський, папо, з університету, - озвалась за жениха Зося, - він людина з розумом й хистом, заслужить чин, матиме й дворянство.

- Ти, Зосю, далебі, багато розумніша й практичніша, ніж я думав до цього часу, - сказав батько, сміючись. - Правда твоя, що він дослужиться до чина, певно й до дворянства, але ж його батько й мати міщани, та ще й, надісь, довго житимуть. А коли б і померли, то пам'ять про їх не швидко помре. Всі тутечки знають, що Лемішка торгував худобою, а його жінка була перекупкою, як жидівка. А вже наші поляки, наші знайомі сусіди-дідичи всі одкаснуться од тебе, не приймугь тебе за рівню…