Іван Нечуй-Левицький - Причепа

- Так-то, Люцино! так! - додала Рузя. - Тепер тільки й мило нагулятись у зеленому садочку, наслухатись пташиного щебетання. Тепер тільки з милим і спів пташиний був би милішим, і сад здавався б зеленішим.

- Яка ти чудна, Рузю! - крикнула Люцина. - Їй-богу, ти чудна з твоїми садками та пташками! В цім паскуднім місті нема з ким й побалакати по-людській. Все простота, міщани та якісь писарці з московською мовою. Господи! як важко бути людині найрозумнішою од усіх! Як недобре, коли стоїш вище за всіх. От і цей міщанчук! Піди за його заміж! Яке життя він тобі дасть? Сам змоскалений писар; батько й мати прості міщани, балакають по-українській, по-хлопській. Ніхто й слова польського не тямить. Несамохіть і сама станеш такою, як і та сім'я. А поки ж то повернеш її на польський лад, вивчиш її говорити по-польській, трохи її обітреш! Чимало води втече для такої, хоч і високої, але не дуже веселої місії задля молодої панни, тієї місії, що більш з руки якомусь францишканові… Ет!

Люцина задумалась і позіхнула, за нею позіхнула Рузя, а потім і Зося.

- Час до постелі, - сказала Люцина. - Коли б хоч приснилося те, про що ми тільки що оце марили!

Через тиждень, в неділю вранці, Лемішковський убрався в свій писарський фрак, надів найтоншу сорочку, купив навіть нові білі рукавички і пішов з візитом до станового. Панни, знать, його сподівались, бо повбирались в гарні легесенькі літні сукні, простенько, але дуже до лиця. Старші сестри порозпускали по плечах свої розкішні коси, мов ті гриви, і, скільки мога, постягували свої стани, щоб здаватись і тоненькими, і молоденькими. Раннім, церемонним візитом Яким дуже піддержав свою репутацію, як людина, що таки тямить заведені скрізь звичаї.

Сам батько привітав Якима дуже ласкаво, стиснув його руки, навіть обняв і тричі цмокнув в щоку, запрошуючи до себе в гості. Всі посідали і почали балакати про звичайні пусті речі. Лемішковський, убраний в чисту нову одежу, в білих комірчиках, дуже пристаючих до лиця чорнявим людям, вразив панночок своєю оригінальною красою українського типа, що виходить з-поміж народу, шляхетніє од цивілізації й приймає форми і здорові, міцні, і разом з тим спанілі, делікатні. Біле рум'яне Якимове лице, чорні очі, обведені чорними віями та віками, цупкими, як ріг, рука, жилава й чиста, з блискучими міцними, як сталь, нігтями; його щоки здорові, припалі пушком, його волос, шерсткий, як дріт, - вся його постать, міцна й ніжна, тхнула здоров'ям селянина, чистотою і делікатністю панською. Побіч тих тонконогих, як журавлі, панків, Яким скинувсь або на волоха, або на грека і цією одличкою од панків одразу зачарував усіх трьох сестер. Панни вставали, бігали, сідали і знов чогось вставали, вертіли головами й хвостами суконь, чогось шептались, червоніли і не відали, як ступити, як сісти.

Щасливий і веселий вертавсь Яким додому, проведений ласкаво хазяїном і гарячими, поглядами дівочих очей. Дорогою якось випадком він всунув руку в кишеню свого пальта. Там зашелестіли папірці. З великою цікавістю він розгорнув папірці. Їх було аж три. В однім було написано:

«Сьогодні ввечері жду в тім самім яру, де ми гуляли в неділю. Там стримить під горою найбільший камінь, з гострим верхом, високо над кущами. Там ждатиму!»

В другому папірці, такому ж тонесенькому, було написано:

«Сьогодні надвечори я буду в знайомім нам обом яру. Там є найкраще місце. Його не довго шукати. Там зелені липи обступили круглий камінь, посхилялись над ним зеленими гілками. Там тиша і поетична темрява. Кругом квітки, а на дереві щебечуть пташки. Там, там, серед краси того місця, серед пахощів гайових квіток і співу пташиного, побачимось незабаром».

Яким розгорнув третій папірець, простий, навіть оддертий на швидку руку. Там було написано:

«Сьогодні надвечір гулятиму коло криниці, де ми недавно стрічалися, буду сидіти на тім самім камені, де ми сиділи в неділю…»

По кокетливих папірцях, налитих пахощами, по самих словах записок, Яким зразу вгадав, що першу записку писала Люцина, другу - Рузя, а третю - Зося.

Надвечір Яким уже прямував до криниці на яр, навіть не наважившись шукати других сестер десь між камінням та липами. Усю дорогу з його думки не зникав вид причепливих старших сестер, які так нецеремонно лізли до його з непроханим коханням. По всьому було знать, що дохожалим паннам, нудьгуючим в малому місті, була не первинка затягувати паничів до яру й оповіщати їм про своє кохання. А Зося? якою вона простою і молоденькою дівчиною здавалась йому! І чи не мала ж вона рації написати до його після щирої розмови з ним? Який би він був щасливий, коли б вона хоча слівцем натякнула про своє кохання!