Іван Нечуй-Левицький - Причепа

Просимо до хати! не лякайся! - сказав Лемішка. - Не вовки! не з'їмо!

Син скинув картуза, вступив у хату. Його панське убрання і біле лице дуже одрізняли його од чоловіків і молодиць. Він насилу гордовито привітався до гостей своїм звичаєм по-московській.

Леміщин родич Охрім, високий і плечистий міщанин, сміливо підступив до його і тричі поцілувався з ним. Другі гості, як знайомі, підходили до його і цілувались з ним усі, навіть молодиці.

Лемішковський очевидячки з досадою і навіть з огидою одбував той простий, але щирий звичай привітання.

- В наших краях давно час обідати, - промовив батько.

Посідали гості за стіл, а Яким майнув у кімнату й довгенько не виходив до гостей. Зоставлене йому місце за столом дожидало його.

- Просимо, сину, обідати! - гукнув батько якось з досадою. - Іди хоч посидь з нами, коли після панського балу не хочеш їсти.

Яким вийшов і сів коло дядька. Гості мовчали, сподіваючись розумного слова од чоловіка вченого.

- Як же вас, небоже, господь милує? як живете? - спитав його дядько Охрім.

- Так, як бачите, - промовив Яким, похнюпившись у тарілку.

- А наші синки дуже нудьгують за вами, - додала весела Охрімова жінка. - Все згадують про вас, а теперечки, якби побачили вас, то й, певно б, не впізнали.

Яким нічого не говорив, - їв мовчки, що йому мати присовувала.

- Мій Василько і сьогодні згадував за вас, - зацокотіла весела дядина. - Вже й виріс, а такий тобі пам'ятливий, що й господи! І досі все пам'ятає, як ви було приїжджали до нас у гості з татом своїм, як годувала вас наша покійниця мати горішками та медяниками, як ви було пустуєте з нашими хлопцями. А ви, мабуть, вже позабували про те в школах? Чи пам'ятаєте, як ви з нашим Васильком влізли у город та нарвали повнісінькі пазушки огірків-пуп'янків з огудинням, та ще й принесли нашій матері ніби гостинця? Не знали старі, чи сміятись, чи досадувати!

Яким не знать чого почервонів.

- І наша Варка Макотрусівна, таки колись ваша сусіда, що вийшла заміж у наше село, - озвалась одна молодиця, - й досі згадує про вас. Каже, що бачила вас недавно на ярмарку, та не насмілилась підступити. А колись, каже, ви так з ними вигравали у хрещика та в киці-баби! їй-богу, й тепер все згадує!

Яким навіть не звернув уваги на її слова й мовчав.

- Чом не одвідаєте коли нас старих? - спитав дядько ласкаво. - Приїхали б коли-небудь, небоже, посиділи б, побалакали б. Ви люди вчені, а ми прості, темні. Ви б нам дещо розказали, а ми ладні послухати доброго слова.

- Коли немає часу, - буркнув Яким. - Я на службі вже.

- Цураєтесь ви нас, як бачу! - одрізала попросту й щиро дядина. - А доки були малим в менших школах, то було і в руку мене цілуєте.

Лемішка сидів насупившись.

- Господь гордим противиться, - промовив батько словами святого письма. - Коли, сину, не хочеш з нами розмовляти й пити, то ми й самі вип'ємо й побалакаємо. Давай, стара, по чарці! Будьмо здорові! Помершим душам царство небесне, а нашим родичам нехай легенько гикнеться!

Чарка пішла навкруги стола. Яким не випив і тим показав очевидячки неповагу до гостей. Гості загомоніли, повеселішали, вже й не обертаючись з розмовою до Якима, і, випивши, почали, як кажуть, «наздогад буряків» судити панича.

- Доки маленькі діти, доги й шанують батька-матір, - сказав дядько Охрім, - а повиростають, то вже й дивляться в ліс. Нащо їм тоді батько й мати?

- Воно, бач, не те! - промовив старий Лемішка. - Поки дитина не вчена, поти й поважає батька-матір. А як закуштує школи, вже й одвертає пику, вже й кирпу гне! І робити не хоче, бо, бач, ручки білі, щоб не зчорніли.

- Їй-богу моєму, правда! - додав селянин. - Дав я оце дочку до школи. Одже ж, песька дитина, тобі вже й до роботи не кидається! Схопиться раненько, зараз миється, прилизується до дзеркальця, каже: треба йти до барині, чи до тієї вчительки.

- Все то преться в пани, аби закуштувало школи, - промовив Лемішка. - Все то лізе на службу до того дворянства. А господарство марнується, бо до його треба догляду; до хазяйства треба хазяйського ока. Недурне ж кажуть, що хазяйським оком худоба сита, або - що руки хату держать. Всім хочеться того панства, неначе не доволі й тих панів на світі!

- А хто ж буде свині пасти, як усі постають панами? - додав один сільський філософ. - Це буде гаразд, як усі вивчаться та покинуть роботу! Хто ж настачить хліба на ту панську голоднечу, коли всі позакладають за спини руки та свистітимуть, ходячи по хаті. А мені здається, що книжка книжкою, а робота роботою. І книжку читай, і богу молись, і до хліба берись! Наш дяк вчений, а снопи на полі верне, як і наш брат, тільки коси йому теліпаються та борідка трясеться. Знов пішла чарка навкруги стола.