Іван Нечуй-Левицький - Причепа

Яким не втерпів і простісінько промовив: «Чи не вас то я бачив колись влітку на скелі над водою в цій самій сукні? Ви стояли навколішки так надвечори і молились богу, згорнувши руки?»

Панна трошки почервоніла, а Лемішковський спахнув полум'ям до самих брів: йому здавалось, що він її зневажив.

- Ні, я ніколи не лазю по скелях, - промовила вона, осміхаючись. - Може, то була мрія вашої дуже палкої фантазії?

- То була мрія, котрої я ніколи не забуду, - промовив Лемішковський просто й щиро, аж кокетна панянка здивувалась.

Свою розмову панна вела по-польській, а панич по-московській, - така чудасія частенько трапляється на нашій Західній Україні!

Почалися танці. Лемішковський раз у раз танцював з нею під бренькання розбитого клавікорда. Старі дочки хазяїна понадимались, а Лемішковськіий літав по хаті з своєю панною, забувши про все і не зводячи очей з її білого личка.

Як танцювала вона з іншими, він водив очима слідком за її легким літанням, за тонким станом, за ясними локонами, розвіяними по голові в танці.

- Чи ви пак не нудьгуєте у нашому невеселому місті? - спитала Зося (так звали найменшу панну Пшепшинську). - Може, ви маєте доволі розваги у сім'ї з братами, з сестрами?

Лемішковський почервонів од цього натякання, та переміг себе і одказав:

- Мої батьки старі, а сестер не маю. Моє життя дома невеселе.

- Чому ж ви не шукаєте знайомості?

- Тепер мені цього не потрібно. Тепер мені вже всюди світитиме моє сонце!

Зосі не сподобалася така швидка побіда над хлопцем, їй заманулось любощної тяганини на трохи довший час. Наче його не зрозумівши, вона повела таку розмову:

- А пан думає, що мені весело жити в сім'ї? Одна музика, читання улюблених авторів та молитва до бога, і всі мої забавки й радощі.

- Чи не прийдете ви знов молитись на ту скелю, де я вас колись бачив? - каже Лемішковський. Зося осміхнулась.

- Тільки й мого щастя, - промовила вона, - що молитва серед розкішної натури, де мене ніхто не стривожить тим матеріальним клопотом. Я люблю молитись під небом, під зорями, де душа прямує просто до бога.

- Який би я був щасливий ще раз побачити вас на молитві! Як сяє тоді краса вашого лиця!

Зося аж облизнулась, а старша сестра вже давно кмітила за Зосею та Якимом.

- Зосю, - сказала вона, - чи не час пак нам додому?

- Нехай же пан не тривожить моєї набожності, як часом побачить мене на розмові з богом, - промовила вона тихо до Якима на прощання.

Тоді, як Лемішковський літав із Зосею в танцях, впивався красою її лиця, саме тоді двоє так само щасливих очей ходило слідком за ним до півночі, кмітило за його чорними кучерями і за білим личіном Зосі. То були очі його матері. Вона не втерпіла, сидячи дома, таки почимчикувала до дома, де Яким гуляв на балу. Під світлими, незаслоненими вікнами стояла купа простих людей, дивлячись, як гуляють і танцюють пани. Стара Лемішиха вмішалася між погоничів, між молодиць, знайшла очима свого сина і милувалась ним до півночі. Вона не втерпіла, щоб таки не торкнути ліктем одну перепічайку й бублейницю, приказуючи: «отак наші верховодять! отак мій Якимко правує паннами! Линуть до мого сина, як бджоли до меду! Та й гарна ж ота русява панночка! Це менша Пшепшинськівна. Отаку б мені невістку добути!»

Вже почало на світ благословитись, а танці не переставали. Вже Леміщиха позіхала і вернулась додому, лягла на постіль, пославши передніше синові найм'якші подушки, а Якима все не було. Стара мати не спала, - щаслива щастям свого сина, горда його красою, його вродою й танцями і навіть залицянням.

Вже надворі добре свінуло, як Лемішковський прийшов додому. Рання роса присипала срібними краплями його чорні кучері, а ранній вітер, тихий і свіжий, прохоложував його гаряче лице, палаюче щастям і любощами, одганяв дрімоту од очей і навівав милі думки. В щебетанні пташок йому вчувалось дзвеніння фортеп'яна, а червоне небо на схід сонця, а блискуча зірниця на синьому небі малювала перед його очима вид рум'яної Зосі з синюватими тихими очима, з привітними устами.

Яким рипнув дверима, а мати вже й схопилась йому назустріч з жартовливим наріканням на пізнє вертання додому.

- Лягай, сину, та спи до півдня. Може, тобі присниться Зося Пішепшинськівна.

Мати ненароком потрапила на його мрію.

- А ви, мамо, як знаєте про Зосю? - спитав син.

- А хто бігав цілісінький вечір слідком за тобою, як не та хирна Зося? Ще й хусточку випустила з рук!

- А хіба ж ви, мамо, там були?

- Хоч б не була, та бачила…