Іван Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах

Вона сиділа й ждала, дивлячись на вулицю, ловила очима кожну звощицьку дрожку, додивлялась до кожного, хто простував до вокзалу. Вона сподівалась, що двері от-от незабаром одчиняться і Наркис влетить в номер, швидкий, як вітер, і кинеться до неї, вхопить в обнімок.

Хтось зачовгав в коридорі й неначе наближався до дверей. Вона схопилася з місця, мерщій побігла до дверей і раптом одчинила їх.

В довгелсцькому коридорі було поночі, неначе смерком. Хтось хапком ускочив у двері близького номера й сховався там. Софія Леонівна знов вернулась і сіла коло вікна. На вокзалі свиснув свисток; вже прибув той поїзд, котрий мав йти на Петербург через півгодини. Душа в неї стривожилась, і вона сливе без свідомості дивилась на вулицю, навіть не бачила, як по вулиці поспішали, сливе бігцем бігли, люде й екіпажі на вокзал.

Софія Леонівна зітхнула важко й не знала, що робить, що почати, і потім, ніби знестямки, раптом вибігла на вулицю, сіла на дрожку й покатала на вокзал, їй здалось, що вона там зостріне Наркиса. Поїзд вже стояв напоготові в дорогу. В вокзалі не вештався ні один пасажир. Вона вибігла на платформу й оглядала бистрим оком вікна вагонів. Їй здавалось, що вона вгляде Наркиса, як він дивитиметься у вікно. Але паровоз свиснув, ніби крикнув, і поїзд рушив на Петербург.

Софія Леонівна важко зітхнула. Сльози душили її, але вона не заплакала, бо була не здатна плакати й ніколи не плакала. Вона вернулась у гостиницю й зосталась ночувать. Їй здалось, що Наркис, певно, загаявся на селі й опізнився на поїзд і що він конче прибуде на другий день.

Але вранці на другий день її вглядів у вікні один студент, котрий часом заходив у гості до Флегонта Петровича. Вертаючись з вокзалу, він випадком стрівся з артистом і сказав, що бачив Софію Леонівну в гостиниці, як вона сиділа коло вікна й дивилась на вулицю, підперши долонями голову.

- Може, коні поносили, як вона їхала на вокзал, і її викинуло на мостову. Може, вона сидить в гостиниці через те, що вивихнула ноги або руки. Зараз поїду й довідаюсь сам за все, - сказав Флегонт Петрович і похапцем скочив на дрожку.

В його несамохіть майнула думка про Наркиса. Він ще й передніше вКиєві примітив, що Наркис надто липнув до неї і що вона дуже прихильна до його. Але він не дуже-то вважав на те залицяння, бо з свого досвіду знав, що до молодої й гарної панії залицяються і пани, і паничі. Але він несподівано чомусь згадав сторожа Якова, як він розказував за виряджання Наркиса з школи, як вона сама проводила його до царини, згадав його осміх при тому оповіданні, згадав, що він чогось ніби засоромився й замовк. І заздріння блискавкою майнуло в його душі й неначе ножем шпигонуло його в серце, і серце занило.

Скочивши з дрожки коло гостиниці, він побіг вгору по сходах, розпитав, в котрому номері була Софія Леонівна, і раптом убіг у кімнату.

Софія Леонівна сиділа коло вікна, обернулась і витріщила на його здивовані очі. Їй чомусь здалось, що в номер убіг Наркис.

- Чому ти оце не поїхала в Петербург та застрягла в цій гостиниці? - спитав Флегонт Петрович якимсь чудним голосом, неначе прошепотів або просичав.

- Опізнилась на поїзд. Поїзд поспішив, чи що. Чи то, може, я винна, що загаялась, бо трапився звощик, в котрого була якась шкапа, та ще й норовиста.

- Чому ж ти не вернулась додому ночувать?

- Навіщо? Я не вернулась тим, що думала їхать нічним поїздом. А вночі заспала, бо мене не збудили оті гультяї номерні. Думаю їхать сьогодні опівдні, бо вдень вже не спатиму й не засплю, - говорила далі Софія Леонівна і якось плуталась в виправдуванні за свій чудний вчинок.

- Ти когось ждала, когось сподіваєшся? Ти ждеш Наркиса? Тн мала на думці їхати з ним в Петербург? Я не думав, що ти зрадлива. Це ж зрада! - крикнув несамовито Флегонт Петрович. Він згадав якісь натякання свого брата, хоч і неясні, на котрі він тоді мало звернув увагу.

Він спахнув, прискочив до Софії Леонівни й сікався до неї, червоний на виду, з каламутним поглядом очей. Зблизька він примітив, що на їй було нове гарне убрання, хоч трохи й побгане, неначе вона виряджалась не в дорогу, а кудись в гості. Це кинулось йому в очі і ще більше пересвідчило його, що вона когось сподівалась в гостиниці.

- Схаменись! одчепись ти од моєї душі! Кого б я тутечки ждала? Хіба ж люде часом не опізнюються на поїзд? Опам'ятайся! перехрести лишень свого лоба. Що за нісенітницю ти верзеш, неначе збожеволів або собачої блекоти наївся, -справдовувалась Софія Леонівна.

Флегонт Петрович з нестямки не знав, що й робить, і бігав од кутка до кутка, як неприкаяний, мов розлютований лев по залізній кучі. Очі блищали лютістю. Він почервонів, посатанів та репетував на всю гостиницю. Софія Леонівна витріщила на його очі. Цей завжди смирний, добрий та помирлнвий чоловік ніколи ні на кого так здорово не сердився й не кричав, а тепер став несамовитий, неначе збожеволів. Десь у його взялось таке завзяття, така палючість, що Софія Леонівна тільки дивилась на його здивованими очима й слідкувала за кожним його рушенням. Її брав острах навіть за своє живоття. Але в такій лютості та в нестямці Флегонт Петрович здавався їй кращим і навіть більше подобався їй, як і Наркис Назарів дуже подобався їй в час свого вередування та гніву. Паничів і чоловіків з голубиною смирною вдачею вона не любила; навіть нехтувала ними; їй були уподобні чоловіки й паничі палкі, що в усьому трошки скидались на хижих звірів.