Іван Нечуй-Левицький - Навіжена

- А хто вас знає. Ви усі до вінця такі гарні та тихі, хоч у вухо бгай, а після вінця зараз закрутять веремія, хоч поли вріж та тікай! Десь у вас і пазурі з лап повисовуються,- сказала Каралаєва.- Ви мені вибачайте за мої різкі речі. Я людина сьогочасна і люблю говорити, хоч різко, але щиро й правдиво. Я машкари ніколи не надіваю ні перед ким зроду.

«А що, як оце усе на її обличчі тільки машкара?- подумав Ломицький.- Од неї правди трудно допитатись: може, Христина й правду казала, що в неї сидить дві бабі… Треба порадитись з Марусею».

Ломицький устав і почав прощатись з Каралаєвою.

- Це ваше останнє слово?- спитав він, виходячи з хати.

- Це моє останнє слово. Я не то що за вас не хочу видавати своєї дочки, я її ні за кого не видам,-сказала Каралаєва і подумала про себе: «Не видам її заміж, аж доки сама не вийду».

- Прощавайте! Зоставайтесь здорові!- сказав Ломицький.

- Прощавайте! ідіть здорові!- обізвалася Каралаєва з-за стола.

Ломицький вийшов. Каралаєва сіла на канапі й обтерла піт з лоба.

«Та й втомилась. Цур йому, пек йому! Але ж зате добре налякала хлопця! Він таки добра сплюха, таки добре м'яло! Більше, мабуть, не чеплятиметься до дочки»,- подумала Каралаєва, кидаючи простирядло на поміст.

Ломицький вийшов з гостиниці ні в сих ні в тих; Каралаєва неначе облила його холодною водою. Він вийшов у парк, як сам не свій, зовсім заморочений. Назустріч йому йшла Маруся. Вона тільки що скупалась в морі і верталась в товаристві якихсь дам, держачи в руках кошик з простирядлом та рушником.

- Що це з вами?- крикнула Маруся, зоставшись вдвох з Ломицьким.- Чого це ви аж зблідли на виду, і чогось неначе сумні? Чи пак здорові ви?

- Оце був у вашої мами…- несміливо обізвався він та й не доказав.

Маруся постерегла усе і собі одразу зблідла; в неї наче підтяло ноги.

- Що ж вам сказала моя мама?- спитала Маруся в Ломицького.

- Багато дечого наговорила, наказала вона мені…- сказав Ломицький і не доказав.

- Говоріть сміливо!- сказала Маруся.

- Та, бачте, ми з вашою мамою ніби не сходимось в деяких поглядах,- несміливо обізвався Ломицький.

- З моєю мамою трудно поєднатись, та ще й згодитись в поглядах,- це суща правда!- обізвалась Маруся і осміхнулась якимсь смутним осміхом.

Ломицький пішов поруч з Марусею по парку і розказав їй про усю свою розмову з Каралаєвою.

- Знаєте, Дем'яне Антоновичу, що я цього й ждала од своєї матері,- сказала Маруся.

- А я цього не сподівався,- сказав Ломицький.

- Не знаєте ви гаразд моєї мами,- обізвалась Маруся.

- Що ж нам тепер робити?- спитав у неї Ломицький.

- Потривайте трохи, підождемо. Я ще сама поговорю з матір'ю,- сказала Маруся, подаючи Ломицькому руку на прощання.- Через днів два прибувайте до нас.

Ломицький вернувся до Одеса. Стара Каралаєва неначе підстрелила його несподівано; його енергія, і без того слабка, зовсім занепала.

Засмучена Маруся пішла в гостиницю до своєї матері. Марта Кирилівна сиділа на канапі, закинувши ногу на ногу, й думу думала. Слуга приніс самовар, поставив на столі. Самовар кипів, булькотів та парував, як навіжений. Марта Кирилівна і не думала засипати чай, вона ждала, поки дочка надійде і зробить свою повинність.

Вже сонце сіло, як Маруся увійшла в номер.

- Чого це ти так довго забарилась? Засип мерщій чай, бо я пити хочу. Втомив мене отой шелихвіст, аж усе тіло в мене обважніло: не можу і з місця рушитись,- сердито сказала Каралаєва до дочки.

Маруся глянула на простирядло, що валялось серед номера на підлозі, вхопила його, згорнула і вкинула в камоду. Вона постерегла, що мама справляла перед Ломицьким якусь комедію праці.

Засипавши чай, вона спитала в матері:

- В вас, мамо, був Ломицький?

- А тобі вже сорока на хвості принесла звістку?- сказала мати.- Ну так що ж? Був та й пішов, і лучче було б, якби він до нас зовсім не вертавсь.

- Чому ж так? Чим же він вам не до вподоби? - спитала Маруся.

- А тим не до вподоби, що в штанях ходе, попросту сказавши,- сказала Марта Кирилівна.

- Що це з вами, мамо? Невже вам хочеться, щоб вів убрався в спідницю, чи що?- сказала Маруся.

- Не в тім сила, що кобила сива, а в тім сила, що не везе. Він просив у мене твоєї руки, а я його прогнала,- сказала Марта Кирилівна.

- Нащо ж ви його прогнали?- спитала Маруся.

- На те, щоб він не смів тебе збивати з пантелику та морочити,- сказала мати.

- Ви, мамо, порозгоните усіх моїх женихів. Невже ви хочете, щоб я в черниці постриглась? - сказала, Маруся.

- Про мене, й постригайся в черниці, як маєш йти заміж,- сказала мати.