Іван Нечуй-Левицький - Навіжена

«Оце горенько! Христина подумає, що я зусім розледащіла, сидю без жадної роботи та посиденьки справляю».

- Хто там? - спитала Каралаєва.

- Я! Ломицький!- обізвався він за дверима. «Його голос! От і сховалась! Таки приніс його чорт. Оце причепа! Ото нахаба! Мабуть, дочка дала йому звістку і написала, де ми живемо. І на що оце я обізвалась? Але… вже треба просити»,- подумала Марта Кирилівна.

- Можна!- сказала Каралаєва, налапавши голку і сівши на софі з білим простирядлом в руках.

Ломицький увійшов і привітався. Каралаєва побачила, що разом з простирядлом з камоди чогось повискакували під її руками рушники та хусточки і валялись долі, неначе в камоді лазили та грались котенята. Вона встала і поскладала той дріб'язок в камоду.

- Оце як я розхазяйнувалась. Вибачайте, що застали в хаті такий гармидер,- сказала Каралаєва і знов сіла на софі і почала навіщось плутати по простирядлі, начебто вона його рубила.

- А де Марія Павлівна?- спитався Ломицький.

- Їй-богу, не знаю. Десь пішла. Я, бачте, даю волю дочці і не слідкую за нею, як інші матері. Маруся вже не мала дитина,- сказала Каралаєва.

Ломицькому спало на думку, що настав добрий час поговорити з старою про свою справу.

- Марто Кирилівно!- сказав він, запалюючи папіроску.- Ви знаєте, що я люблю вашу дочку? Я переговорив вже з нею оце і прийшов просити в вас її руки.

Каралаєва почервоніла, неначе їй здалося, що Ломицький хоче сватати не дочку, а її саму.

- Ні, не знаю, що ви любите мою дочку,- обізвалась вона.

- Я люблю Марію Павлівну, і я теперечки дуже щасливий, бо знаю, що й вона мене любить,- почав Ломицький.

- Ви так думаєте? А в мене думка зовсім інакша: я гадаю, що вона вас ніколи й не думала любити і в голові собі цього не покладала,- сказала Каралаєва.

Ломицький стривожився і задумався; матові віка впали на його карі очі.

- А я чув од неї дорогі для мене слова на свої вуха,- сказав Ломицький.

- То не йміть віри й своїм вухам,- сказала Каралаєва.- Панни виходять заміж зовсім не кохаючи. Кохаючись, женяться та виходять заміж тільки в романах, а в житті буває зовсім інакше.

Віка на очах Ломицького одслонились, доки можна було їм одслонитись.

- Як же ж так? Ми любимо одно одного,- сказав Ломицький.

- Говоріть! Вона вас не любить і не любила, і не любитиме. Я знаю свою дочку краще од вас,-сказала Каралаєва.- Ви думаєте, що я йшла заміж за свого чоловіка по любові? Я людина нова в своїх пересвідченнях, я буду говорити з вами щиро й просто: я не любила свого подружжя. Мій батько присилував мене одружитись з ним. Знаю я, що інші панни виходять заміж так, як от, приміром, ви займаєте десь вигідне місце на службі, якусь посаду, чи що.

Марта Кирилівна просто крутила веремія: вона не хотіла розлучатись з дочкою, бо таки любила свою дочку,- тільки по-свойому.

- А я не так думаю,- обізвався несміливо Ломицький,- я маю надію, що Маруся щира людина і не буде мене дурити.

- Не йміть віри панянській щирості! Який ви ще молодий та зелений! - сказала Каралаєва, хитаючи головою і дивлячись в самісінькі смирні очі Ломицькому.- Та, правду сказати, я й не видам за вас своєї дочки: є тому деяка притичина,- додала різким голосом Каралаєва.- Шукайте собі дружини деінде, а не в нас.

- Чом, смію спитати? - сказав Ломицький.

- Тим, що ви дуже ще молодий хлопець, а молоді паничі проповідують якісь там нові ідеї, нахапались їх за якихсь там мудрих книжок: Шпенсера та Дарвіна. Це для вас в житті небезпечна річ,- сказала Каралаєва, не примічаючи, що перекручує ймення, котрі вона не могла собі вбгати в старечу голову ніяким робом.

- Марто Кирилівно! Та й ви ж казали, що читали Спенсера та Дарвіна. Ви й самі лібералка, це я добре зауважив,- сказав Ломицький.- А що до мене, то я, скільки пам'ятаю, ніколи не ліберальничав перед вами: то ви все ліберальничали…

- Я… я що інше… Я вольна людина, ні од кого незалежна: маю право думати, як схочу, читати, що схочу,- з мене ніхто «чина» не здійме, як приказують селяне. А ви на службі…- сказала Каралаєва і грізно насупила свої тонкі брови.

- А я думав про вас зовсім інакше,- несміливо обізвався Ломицький.

- Як хочете, так і думайте. Мені байдуже. Я стою проти того навіть, щоб дівчата виходили заміж,- це моє таке щире пересвідчення. Чоловіки - варвари, тирани, деспоти, нестатковані люде, якісь непомірковані, безглузді: словом - погані люде, та й годі!- сказала Каралаєва.

- Але я смію думати, що не буду для вашої дочки ні варваром, ні тираном, ні деспотом; не хвалячи себе, я скажу, що я й розміркований, і не безглуздий, і не розтратливий,- обізвався Ломицький, зовсім стративши сміливість. Його зовсім збила з пантелику Марта Кирилівна своїм чудернацьким поглядом.