Іван Нечуй-Левицький - Навіжена

Вона встала, проворненькою ходою пішла до вікна, взяла з одвірка половину виплетеної панчохи з дротами, знов помаленьку вгніздилась в крісло, щоб не пом'яшкурити сукні, і почала плести панчоху, виставивши вперед руки і трохи піднявши їх вгору. Вона неначе показувала молодому хлопцеві: на, мов, дивись, яка я ліберальна: до служби божої в неділю вранці панчоху плету! Ту панчоху вона почала плести ще на перший день різдва і до великодня насилу виплела половину. Плела вона в свята та в неділі, ще й до служби, при гостях, щоб показати, що вона дуже ліберальна людина і не вважає на празники та на людські забобони.

Це, може, вас соромить, що я роблю роботу в неділю?- спитала вона в Ломицького.- Може, ви богомільні?

- Ні, ні кришки. Цей погляд залежиться од вашого сучасного напрямку, та й годі!- сказав Ломицький, але на друге питання не одповів і слова.

- Ваш начальник, здається, дуже богомільний?-сказала Каралаєва?

«Мій начальник чи й справді богомільний, чи тільки вдає богомільного, бо часто ходить до церкви… в церкві часто стає навколішки і б'є поклони… Як скажу, що я не богомільний, то… часом, це донесеться до начальника і це мені пошкодить на службі. Може, й ця Каралаєва часом при нагоді і сама йому скаже… може… Усе може трапитись… Не годиться багато про себе говорити… Лучче змовчати,- подумав Ломицький і потім промовив:- Не знаю, бог його знає! Певно, богобоящий».

- Тут, на Басарабії, інтелігенція ще дуже старосвітська, патріархальна, ще дуже богомільна,- знов обізвалась Марта Кирилівна, мигаючи на сонці дротами.

- Ото, скажіть! - обізвався Ломицький. Ломицькому здалось, що він десь чув цю фразу, таку саму од слова до слова. Він почав пригадувати і нагадав: цю фразу говорила недавно Маруся, обмальовуючи звичаї і вдачу басарабської інтелігенції. Очевидячки, мати промовляла те, що чула од своєї дочки.

- Оце недавно була я в гостях в однієї знайомої. Моя знайома - дама з розумом і не без просвіти: подивитись на неї - зовсім європейська дама; до неї зайшло ще кільки сусід. І подумайте собі, що цілий вечір тільки й було розмови, що за церкви, за монастирі та за чудовні образи,- все розмовляли про чуда од чудовного образа Гербовецької богородиці. Я трохи не вмерла з нудьги! Дві дами прийшли в гості в чорних сукнях і з чотками в руках. Чи поймете віри? Мені здалося, ніби я зайшла в панянський монастир в гості до черниць, абощо.

Марта Кирилівна зареготалась з усієї сили своїх здорових грудей так голосно й дрібно, що сповнила своїм реготом усю гостинну.

Маруся стояла в другій кімнаті і через двері чула всю материну розмову.

«Що це мама оповідає там Ломицькому? Сміється з богомільних басарабських дам, а сама на минувшому тижні ходила на прощу в той-таки Гербовецький монастир до чудовного образа богородиці, ще й п'ять здорових ставників та три фунти ладану дала на церкву. Я сама купувала ладан і свічки в Одесі. Гм! моя мама таки добра брехуха. Гм… Гм… це диво!.. А може, вона тільки чваниться своїм лібералізмом перед молодим хлопцем»,- подумала Маруся.

Маруся вже насторочилась виходити до гостя, але почувала, що од тих чваньковитих і брехливих материних слів дуже почервоніла. Вона глянула в дзеркало: щоки аж пашіли од сорому. Підождавши трохи, поки прохололи щоки, Маруся вийшла в гостинну.

Ломицький встав з крісла і проворненько, по-джентльменському, навіть трохи по-офіцерському прискочив до Марусі і цокнув закаблуками. Маруся широко витріщила на його очі. Фрак, циліндр в руці, ясно-жовті рукавички, джентльменська, зовсім не демократична, манера Ломицького, потім підслухана брехня й чваньковитість матері, і веселий регіт, блиск її очей - все це неначе туманом повило її очі. Світ сонця лився через двоє вікон і заливав різким блиском гостинну. І при тому ясному південному світі Маруся ще ніби виразніше прикмічала якусь хибу, котрою ніби сповнилась уся гостинна і одбивалась на виду в матері і навіть в тихих карих очах в Ломицького. Щирій, правдивій дівчині стало чогось ніяково, навіть соромно.

- Що це ви з таким парадом до нас? - вихопилось слово в Марусі проти її волі, якось несамохіть.

Ломицький спустив очі і стояв мовчки. Він і сам не знав, що на те одповідати.

- Я бував у вас у будень, а тепер неділя, ще й свято…- насилу спромігся він знайти сяку-таку одмовку.

- Ха-ха-ха! - зареготалась Марта Кирилівна.- Ви, як я бачу, людина старого стилю, хоч на літа й молоді. В вас, бачу, є ще й якісь будні й свята. Сказати правду, ви мене трохи налякали своїм парадом. Ми не стародавні аристократки, а люде нового часу. Ви, будьте ласкаві, заходьте до нас в простішому убранні; мене оцей фрак та циліндр просто-таки лякає: я людина сучасна і показного параду не люблю, навіть його зневажаю.