Іван Нечуй-Левицький - Живцем поховані

- Ой рятуйте! Ой ґвалт! Поминайте мерщій ці гусла-самограни! - вже кричу я до візника.

Ми поминули ту ярмаркову музику, і я починаю заспокоюваться. Але згодом ми наздоганяємо дві єврейські балагули, ніби напхані й навантажені єврейками й євреями. То були єврейські ярмаркові диліжанси. Євреї, поярмаркувавши, очевидячки ще були в ярмарковій направі, ґерґотали та розказували усі заразом про свою купівлю та продаж та про свої бариші. Клекіт у балагулах був такий, ніби вони не розмовляли, а лаялись, аж кричали.

- Знов приніс дідько під самісінькі вуха ярмаркові цимбали! Бога ради, минайте їх! - гукнув я до Василя.

Василь свиснув батогом. Рвачкі коні аж скочили, аж гопки стали. Цимбали різнули мені в вуха й затихли десь позаду в куряві, ніби в них одразу й заразом порвались усі струни.

Знов стало тихо. Знов пішли мої думи за думами, мрії за мріями тихо, тихо, неначе тиха вода в Росі. Серед чудових картин та виглядів у дорозі пливуть мої думи одна за однією, наче промінь за промінем ллється з сонця на землю безперестану, без спину, пливуть самохіть, не по моїй волі. Я знов задумався, милувався картинами по обидва боки широкого трахту й очей не зводив. От ми внов догнали віз, а на возі сидить молодий чорнобривий чоловік, гейкає на воли й полуднує, держачи в руках скибку хліба та шматок сухої тарані. Він обертається до молодиці й подає їй хліб. Молодиця простягав руку, бере недоїдок і чогось регочеться; білі рівні зуби блискають на сонці; блищать і очі в гарного молодого чоловіка. А ондечки на другому возі стоїть зелена з червоними квітками нова скриня, а коло скрині сидить молоденька гарненька дівчина в доброму намисті, в червоній стрічці на голові. Вона весело розмовляв з батьком, щось йому розказує. Очі в неї блищать. Вона весела, вона сміється, ніби зачула десь музики. Я вгадую, що батько купив скриню для неї, що її незабаром посадовлять на ту скриню й повезуть з музиками до свекрового двору. І я вже ніби бачу той поїзд і ту веселу перезву. Мені вчуваються співи приданок та свашок. Я ніби бачу бояр з червоними стьожками на шапках, бачу музик позад воза з скрипками та з решетом у руках. Та перезва ніби пересунулась перед моїми очима вкупі з скринею та дівчиною на возі й десь зникла позад фаетона в гарячому та душному повітрі, мов міраж.

От ми наздоганяємо й випереджаємо довгу валку возів з земляним вугіллям, котра повагом йде од вокзалу. Чорні, схожі на крижини, шматки та грудки вугілля лиснять на срібному сонці, ніби потрушені борошном. Коло возів ідуть погоничі, припавші чорним вугілляним пилом, чорні на виду, з чорними руками, з чорними шиями. Проти цієї валки йде друга валка возів з мішками пашні. По один бік шляху в холодку попід акаціями йдуть стежечкою молодиці з новими горшками та мисками в руках, з клунками на плечах. Одна молодиця несе в руках нову лампу з склом і ступає так обережно, неначе вона на Страсть вертається з церкви додому з засвіченою свічкою в руках. Я ловлю швидкими очима ті рядки картин, котрих я вже давно не бачив, навиглядаю, придивляюсь до усього, ловлю, що можна вхопити оком на швидкому льоту. І ці картини звеселяють мене, загладжують мій сум. І важкі вражіння та сумні почування починають помаленьку зникать у моїй душі, неначе їх кудись зносив тихий вітер. Мені стає веселіше. Але пісня не йде на душу, як було колись давніше, коли я приїздив у рідний край. Щось ніби залягло на серці й неначе мулом замулило світлу течію повного щастя, повної веселості, яку я передніше почував, вертаючись на Україну з далекої далечі.

От ми поминули парк, виїхали на поле. Зазеленіли навкруги буряки на полях, неначе поля хто вкрив зеленим оксамитом. Ми виїхали на високий пригорок. І несподівано передо мною нанизу розгорнулась широка долина річки Кам'янки. Блиснув у долині здоровий широкий ставок край села Фурсів, неначе скло, обсипане срібним світом. Зазеленіли два рядки старих верб на широкій греблі. Коло греблі зачервонів високий, на три поверхи, мурований питель. Недалечке од питля над шляхом забіліли чотири шинки та жидівські крамнички. Коло шинків завізно, неначе коло млинів. Побазарувавши в містечку, селяни поставали з возами коло шинків, п'ють могоричі, декотрі полуднують, посідавши кружалами коло возів. В селян у руках скрізь блищать пляшки та чарки, миготять іскрами на сонці. Коло возів вештаються чоловіки та молодиці, манячать жиди та жиденята. Над ставком на зеленому березі стоять циганські шатра. Чорні циганки в червоних спідницях та юбках надзвичайно виразно визначуються над водою на зеленій траві. Нижче од спусту між камінням в білому шумі та в бризках купаються циганчата та пастушки, а недалечко од спуста, в холодку над річкою, під старими вербами стоїть та дрімає череда на стіглі, лежать покотом ніби чорні хмари овець, неначе чорніє рілля. Я з пригорка окинув очима усю картину. І ця картина, і ставок, і верби, і люде, і вози, і цигани - усе було залито срібною імлою. Люде ворушились наче в легкому білястому тумані. Уся картина здалеки нагадувала перший неясний ескіз, накиданий маляром на швидку руку. І мені усе здавалось, ніби це усе знаходиться не на долині під ясним сонцем, а десь ніби на морському дні, залите прозорою блідо-блакитною водою.