Іван Нечуй-Левицький - Живцем поховані

Був я на службі в далекому краї на півночі, в Седльці, в уніятському краї на Підляссі і літом поїхав на Україну на вакації, щоб одвідати родину та побачить рідний край, ті місця, де пройшли мої дитячі та молодечі літа, найлуччі літа мого віку.

Пізнім ранком виїхав я з Києва по залізній дорозі на Одес і через дві станції пересів у Фастові на миколаївську лінію. Сумні соснові ліси минули й зовсім зникли. Вокзали ніби тонули в акаціях, липах та осокорах. З квітників коло вокзалів подекуди виглядали поміж акаціями черешні, морелі (абрикоси) та волоські горіхи. Край залізної дороги потяглися стінами живоплоти од снігових заметів. На зелених живоплотах витикались попілясті дикі оливкові дерева, неначе потрушені борошном. Скрізь коло вокзалів зеленіли свіжі газони в скверах. На їх манячіли ніби вимальовані на зеленому полі чудернацькі взорці з декоративних травок та усяких квіток. Сторожки тонули в вишнях та черешнях, ніби по пояс стояли в оргинії, мальві, маківках, гвоздиках та чорнобривцях. Це вже край квіток, край ясного палкого сонця, край поезії. Одразу знать, що тут люде люблять квітки, замиловані в квітках. День розгорювався пишний, ясний. Звідусіль пахло житами, усякими польовими квітками. Луки, мочарі, вогкі млаки неначе чиясь рука густо-прегусто засіяла квітками, неначе встелила їх квітчастими килимами. За Россю вже мріли гори, горби та пригорки в поетичній далечині. От і рідний край. Як радісно на серці! Якою поезією повіяло на мою душу! На думку спадала пісня, і пісня весела; веселі мотиви залунали в душі. Он вже недалечко Біла Церква неначе потонула в розлогій долині над Россю, в садках та гаях. Незабаром з сизої імли виглянули дві високі муровані дзвіниці та бані церков, висунувся присадкуватий костьол. Незабаром поїзд спинився. Я вихопився з вагона, перебіг через вокзал і вийшов на портик, котрий виходив на подвір'я. Мені треба було згодить візника до недалекого села, де жили мої родичі. Я став на ґанку, окинув очима широке подвір'я, схоже більше на розкішний садок, ніж на вокзальні звичайні забагнені й засмічені задвірки. І тут на мене повіяло поезією. Через увесь широкий двір розтягся подовжастий сквер, навкруги засаджений акаціями, навкруги обсаджений оргиніями, ніби застелений зеленим газоном із взорцями з квіток та кольорових трав, пістрявий та гарний. По один бік скверу під забудуванням серед зеленого дерева неначе горів квітник, густо закиданий здоровими, як кулаки, цініями усякого кольору. По другий бік дворища неначе сміялись між зеленим деревом розкішні кущі мальви, рясно обквітчані квітками, а між ними маки, жовті гвоздики, петунія. Навкруги скрізь біліли в цвіту кущі жасмину. Квітки, зелень і ще квітки сливе суспіль! Неначе їх хто понасипав, понакидав оберемками. Усе дворище пахло жасмином. Було знать, що тут живуть залюбленики в квітках.

А кругом скверу по широкій вимощеній дорозі стояв закруглений тісний рядок візників. Фаетони були все єврейські, стародавні, перекуплені з десятих рук, схожі на єгипетські фараонові колісниці, з обідраним сукном з-під котрого виглядали полудрабки, неначе голі ребра. Шкапи були все захуджені, миршаві, сухоребрі. На високих козлах манячіли так само худі жидки, жовті, сухорляві, убого убрані, неначе хтось натикав живих мерців не на фаетонах, а ніби на якихсь марах та катафалках. На євреях аж лисніло заношене, засмальцьоване дрантя. Серед зеленого дерева та газонів, серед маси пишних квіток текла ніби течія з голих полудрабків, сухих конячих ребер та живих мумій.

Пишний сквер був ніби оперезаний і зеленими штахетами, і драним злинялим поясом, знятим з старця. Я оглянув той довгий, нужденний закруглений рядок фаетонів, і уся поезія, котрою повівало на мене гарне зелене квітчасте подвір'я, уся краса його одразу зникла, неначе засунулась за чорні хмари.

Приїжджі пасажири кинулись до фаетонів годити візників. Євреї з козлів замахали батогами, кричали, закликаючи пасажирів до своїх фаетонів. Фактори обступили мене навкруги, запрошували до гостиниць, трохи не смикали за поли. На подвір'ї піднявся галас, шум, крикнява. Я став і тільки поглядав на ту ніби довгу низку густо нанизаних драбинчастих фаетонів. Не хотілось мені живцем класти себе на катафалки, що розтрясли б і живі і мертві кістяки. Ті фараонові колісниці вже не раз далися мені взнаки, і не раз, і не два вже вони добре наштовхали мені боки.

В довгому рядкові візників я примітив на козлах кільки погоничів в жупанах та свитах. Фаетони в їх були трохи кращі: ті фаетони висилали на біржу для заробітку місцеві небагаті панки. Я попростував до тих фаетонів, щоб вибрати собі догіднішу підводу. Підводжу я очі вгору - на козлах одного фаетона стримить погонич в картузі, в куценькій новій свитці, гарний на вроду, білий з лиця, з довгими кудлатими вусами, з підстриженою борідкою, з блискучими темними очима.