Джеймс Джойс - Улісc

Гадаю, то свята вода. Витрушує сон. Набридла йому, мабуть, ця робота, трусити тією ґирлиґою над усіма мерцями, яких сюди привозять. Хай би побачив те, над чим трусить, воно йому не зашкодить. Щодень Божий свіжий крам: літні чоловіки, там баби, діти, жінки, що померли від пологів, бородаті чоловіки, лисі бізнесмени, дівчата, що померли від сухот, вузькогруді, як курчата. Увесь рік він промовляє над ними ті самі слова і кропить зверху водою: спіте. Тепер на Дігнеама.

— In paradisum [89] У рай (лат.). .

Сказав, що він піде в рай чи вже в раю. Каже це над кожним. Нудне діло. Та треба ж йому щось говорити.

Священик загорнув книжку і вийшов, а за ним і прислужник. Корні Келлегер одчинив бічні двері, зайшли грабарі, взяли труну, винесли і поставили на свій візок. Корні Келлегер дав один вінок хлопцеві, а другий шурякові. Всі повиходили за ними крізь бічні двері на тихе сіре повітря. Містер Блум вийшов останній, склавши свою газету і знову засунувши її в кишеню. Він похмуро дивився собі під ноги, поки візок завернув ліворуч. Металеві колеса, пронизливо скрегочучи, трощили гравій, і важкі черевики простували за візком уздовж шереги склепів.

Та-pi та-ра та-pi та-ра та-ру. Господи. Тут же не вільно співати.

— О’Коннелове коло, — сказав біля нього містер Дедалус.

Містер Пауер підвів свої лагідні очі на вершину високого обеліска.

— Він спочиває, — мовив він, — серед свого народу, старий О’Ден. Але серце його поховане в Римі {214} 214 (98) Серце Деніела О’Коннелла , померлого в Італії, було поховане в церкві св. Агати при Ірландському коледжі в Римі. . Скільки розбитих сердець поховано тут, Саймоне!

— Її могила он там-о, Джеку, — сказав містер Дедалус. — Скоро мене покладуть побіч неї. Нехай Господь забере мене, коли на те буде його воля.

Не стримавшись, він почав тихенько плакати і злегка спотикався, ідучи. Містер Пауер узяв його під руку.

— Їй краще там, де вона тепер, — мовив він лагідно.

— Напевно краще, — відмовив, злегка схлипнувши, містер Дедалус. — Напевно вона на небесах, якщо є небеса.

Корні Келлегер ступив убік і пропустив уперед інших.

— Сумна подія, — ввічливо почав містер Кернан.

Містер Блум заплющив очі й двічі сумно кивнув головою.

— Інші надягають капелюхи, — сказав містер Кернан. — Гадаю, ми теж можемо. Ми з самого заду. Це кладовище підступне місце.

Вони покрили голови.

— Превелебний отець занадто швидко прочитав молитву, правда ж? — сказав докірливо містер Кернан.

Містер Блум мовчки кивнув, позирнувши в меткі налиті кров’ю очі. Потайні очі, потайні цікаві очі. Мабуть, масон — невпевнений. Знову поряд із ним. Ми з самого заду. В одному коші. Сподіваюся, він скаже щось інше.

Містер Кернан додав:

— Повинен сказати, що відправа ірландської церкви {215} 215 (99) Ірландська Церква — ірл. гілка англіканської церкви. на Маунт Джером простіша, промовистіша.

Містер Блум обережно погодився. Мова, звичайно, то річ осібна.

Містер Кернан сказав урочистим тоном:

— «Я є воскресіння й життя». Це сягає глибин людського серця.

— Атож, — сказав містер Блум.

Може, твого серця, але яке до того діло бідоласі, що лежить у дерев’яному кожусі розміром шість футів на два? Ніякого. Осередок любови. Розбите серце. Зрештою це помпа, щодня помпує тисячі галонів крови. Одного чудового дня воно затнеться, та і по тобі. Лежить їх тут сила-силенна: легені, серця, печінки. Старі та іржаві помпи: а то все бридня. Воскресіння й життя. Коли помреш, то вже мертвий. Або оця вигадка, Страшний суд. Викидають усіх із могил. Ходи сюди, Лазарю! А він ходив сюди й туди і втратив роботу. Вставай! Кінець світу! І вся громада починає шастати, шукаючи свої печінки, легені та інші нутрощі. Спробуй-но розшукати усе своє добро цього ранку. Двадцять чотири унції пороху в черепі. Дванадцять грамів. Тройська міра. Корні Келлегер пішов поряд з ними в ногу.

— Все йде пречудово, — сказав він. — Га?

Він позирнув на них своїми липучими очима. Плечі полісмена. Зі своїм там-тара-рам там-тара-рам.

— Як і належить, — сказав містер Кернан.

— Що? Га? — озвався Корні Келлегер.

Містер Кернан його заспокоїв.

— Хто той чолов’яга, позаду з Томом Кернаном? — запитав Джон Генрі Ментон. — Я десь його бачив.

Нед Лемберт озирнувся.

— Блум, — сказав він. — Була така Меріон Твіді, власне, вона й нині є, сопрано. То це його дружина.

— О, пам’ятаю, — мовив Джон Генрі Ментон. — Давно я її не бачив. Гарна була жінка. Я танцював з нею, — постривайте, літ п’ятнадцять-сімнадцять тому в Мета Діллона, в Раундтауні. Струнка була, як хвоїнка.