— Дедал.
Моряк тяжко втупив у нього запухлі сонні очі, мішки під якими виказували надмірне вживання алкоголю, з перевагою, віддаваною доброму голландському джинові з водою.
— А Саймона Дедала знаєш? — нарешті запитав він, витримавши паузу.
— Чував про такого, — відказав Стівен.
На якусь мить пан Блум геть розгубився, ще й завваживши, як на те, що довколишні відвідувачі явно дослухаються.
— Він ірландець, — проголосив бравий моряк, усе так само не відводячи погляду й покивуючи головою. — Щирий ірландець.
— Навіть занадто щирий ірландець, — уточнив Стівен.
Що ж до пана Блума, то він геть перестав тямити, що й до чого в цій історії, і саме питав себе подумки, який тут може бути зв’язок, коли це моряк, підштовхнутий якимсь своїм внутрішнім імпульсом, обернувся до інших завсідників і повідомив:
— Я бачив, як він із п’ятдесяти ярдів розстріляв через плече два яйця на двох пляшках. З лівої гатить без промашки.
Хоча моряк раз у раз потроху затинався і жести робив недоладні, він доклав усіх зусиль, аби якнайкраще пояснити все публіці:
— Он там, скажімо, пляшки. Відмірюємо п’ятдесят ярдів. На пляшках яйця. Ось він кладе рушницю на ліве плече. Прицілюється.
Він вигнув упівоберта тулуб, міцно заплющив праве око. Потім скривив усі риси обличчя якось набік і з абсолютно бридкою гримасою втопив погляд у ніч.
— Бах! — гаркнув він раз.
Слухачі завмерли, сподіваючися ще одного баху, позаяк лишалося ж друге яйце.
— Бах! — іще раз гаркнув він.
Коли ж і яйце номер два було з усією очевидністю знищене, він кивнув головою, підморгнув і кровожерливо продекламував:
Стрельнув Буффало Білл {849} — так і вбив,
Бо промахів не любив.
Запала мовчанка, аж поки пан Блум зважився, з чистої чемности, запитати, чи діялося те на якихось стрілецьких змаганнях, на взір тих, що в Бізлі.
— Препрошую, — відказав моряк.
— І давно це було? — доскіпувався пан Блум, не відступаючи ні на дюйм.
— Та чого там, — відповів моряк, трохи зм’якшившись під чарівним ефектом того явища, коли коса находить на камінь, — ну якихось літ десять тому. Він роз’їжджав по світу з Генглеровим Королівським цирком. Особисто я бачив, як він це робить, у Стокгольмі.
— Цікавий збіг, — ненабридливо поділився пан Блум ураженням зі Стівеном.
— А мене звати Мерфі, — провадив моряк. — В. Б. Мерфі з Каригейлоу {850} . Знаєте, де це?
— Квінстаун-Гарбор, — відповів Стівен.
— Точно, — погодився морський вовк. — Форт Кемден і форт Карлайл. Ось де мої благословенні місця. У мене й жіночка там. Знаю, чекає мене не дочекається. За Англію, дім і красу . Законна вірна дружинонька, а я ж її вже сім років не бачу, все плаваю-пливаю по світах.
Пан Блум легко уявив собі сцену його появи: темної дощової ночі моряк, щасливо обвівши круг пальця всіх морських чортів, повертається до своєї хатини при дорозі. Довкола світу в пошуках кобіти. Без ліку бувальщин на цю тему Бена Болта з його Алісою: тут і Інок Арден, і Ріп ван Вінкль, а дехто, можливо, ще й Кривого О’Лірі згадає {851} — улюблений, хоч і нелегкий, номер для декламації, а склав, до речі, бідолаха Джон Кейсі, й чим не справжня поезія, хай і дрібненька, безпретензійна? Причім ніде й ні разу про дружину, котра б утекла з дому, а тоді повернулася, хай там яка вона лишалася вірна мужеві, своєму покинутому. Обличчя у вікні! Уявіть собі, який він приголомшений, коли нарешті торкнувся грудьми фінішної стрічки, й тут йому відкривається гірка правда про його прекрасну половину, руйнуються його найкращі почуття і сподівання. Ти вже й не чекала мене, але я повернувся і хочу розпочати все спочатку. Ось вона сидить, солом’яна удова, біля все того ж самого домашнього вогнища. Гадає, я згинув. Гойдаюсь у бездонній колисці. І тут-таки сидить дядечко Чубс чи там Дубс, господар «Якоря й Корони», скинувши піджака, й наминає ромштекс із цибулею. Стільця для тата немає. У-у-у! Вітер! На колінах у неї останнє маля, посмертна дитина. Купався Іван та й у воду упав: шубовсть! Схились перед неминучим. Усміхайся і терпи. З любов’ю і розбитим серцем лишаюся твій муж В. Б. Мерфі.
Моряк, не надто схожий на дублінця, обернувся до одного візника з проханням:
— Чуєш, а в тебе не знайдеться жувачки пригостити, га?
У того візника не знайшлося, але господар добув кубик табаки зі своєї доброї куртки, що висіла на цвяху, і жаданий продукт передали з рук у руки.
— Дякую! — сказав моряк.
Вкинувши здобич у пащу й жуючи, він провадив, іще повільніше й затинаючись надовше:
Читать дальше