Джеймс Джойс - Улісc

— Дедал.

Моряк тяжко втупив у нього запухлі сонні очі, мішки під якими виказували надмірне вживання алкоголю, з перевагою, віддаваною доброму голландському джинові з водою.

— А Саймона Дедала знаєш? — нарешті запитав він, витримавши паузу.

— Чував про такого, — відказав Стівен.

На якусь мить пан Блум геть розгубився, ще й завваживши, як на те, що довколишні відвідувачі явно дослухаються.

— Він ірландець, — проголосив бравий моряк, усе так само не відводячи погляду й покивуючи головою. — Щирий ірландець.

— Навіть занадто щирий ірландець, — уточнив Стівен.

Що ж до пана Блума, то він геть перестав тямити, що й до чого в цій історії, і саме питав себе подумки, який тут може бути зв’язок, коли це моряк, підштовхнутий якимсь своїм внутрішнім імпульсом, обернувся до інших завсідників і повідомив:

— Я бачив, як він із п’ятдесяти ярдів розстріляв через плече два яйця на двох пляшках. З лівої гатить без промашки.

Хоча моряк раз у раз потроху затинався і жести робив недоладні, він доклав усіх зусиль, аби якнайкраще пояснити все публіці:

— Он там, скажімо, пляшки. Відмірюємо п’ятдесят ярдів. На пляшках яйця. Ось він кладе рушницю на ліве плече. Прицілюється.

Він вигнув упівоберта тулуб, міцно заплющив праве око. Потім скривив усі риси обличчя якось набік і з абсолютно бридкою гримасою втопив погляд у ніч.

— Бах! — гаркнув він раз.

Слухачі завмерли, сподіваючися ще одного баху, позаяк лишалося ж друге яйце.

— Бах! — іще раз гаркнув він.

Коли ж і яйце номер два було з усією очевидністю знищене, він кивнув головою, підморгнув і кровожерливо продекламував:

Запала мовчанка, аж поки пан Блум зважився, з чистої чемности, запитати, чи діялося те на якихось стрілецьких змаганнях, на взір тих, що в Бізлі.

— Препрошую, — відказав моряк.

— І давно це було? — доскіпувався пан Блум, не відступаючи ні на дюйм.

— Та чого там, — відповів моряк, трохи зм’якшившись під чарівним ефектом того явища, коли коса находить на камінь, — ну якихось літ десять тому. Він роз’їжджав по світу з Генглеровим Королівським цирком. Особисто я бачив, як він це робить, у Стокгольмі.

— Цікавий збіг, — ненабридливо поділився пан Блум ураженням зі Стівеном.

— А мене звати Мерфі, — провадив моряк. — В. Б. Мерфі з Каригейлоу {850} . Знаєте, де це?

— Квінстаун-Гарбор, — відповів Стівен.

— Точно, — погодився морський вовк. — Форт Кемден і форт Карлайл. Ось де мої благословенні місця. У мене й жіночка там. Знаю, чекає мене не дочекається. За Англію, дім і красу . Законна вірна дружинонька, а я ж її вже сім років не бачу, все плаваю-пливаю по світах.

Пан Блум легко уявив собі сцену його появи: темної дощової ночі моряк, щасливо обвівши круг пальця всіх морських чортів, повертається до своєї хатини при дорозі. Довкола світу в пошуках кобіти. Без ліку бувальщин на цю тему Бена Болта з його Алісою: тут і Інок Арден, і Ріп ван Вінкль, а дехто, можливо, ще й Кривого О’Лірі згадає {851} — улюблений, хоч і нелегкий, номер для декламації, а склав, до речі, бідолаха Джон Кейсі, й чим не справжня поезія, хай і дрібненька, безпретензійна? Причім ніде й ні разу про дружину, котра б утекла з дому, а тоді повернулася, хай там яка вона лишалася вірна мужеві, своєму покинутому. Обличчя у вікні! Уявіть собі, який він приголомшений, коли нарешті торкнувся грудьми фінішної стрічки, й тут йому відкривається гірка правда про його прекрасну половину, руйнуються його найкращі почуття і сподівання. Ти вже й не чекала мене, але я повернувся і хочу розпочати все спочатку. Ось вона сидить, солом’яна удова, біля все того ж самого домашнього вогнища. Гадає, я згинув. Гойдаюсь у бездонній колисці. І тут-таки сидить дядечко Чубс чи там Дубс, господар «Якоря й Корони», скинувши піджака, й наминає ромштекс із цибулею. Стільця для тата немає. У-у-у! Вітер! На колінах у неї останнє маля, посмертна дитина. Купався Іван та й у воду упав: шубовсть! Схились перед неминучим. Усміхайся і терпи. З любов’ю і розбитим серцем лишаюся твій муж В. Б. Мерфі.

Моряк, не надто схожий на дублінця, обернувся до одного візника з проханням:

— Чуєш, а в тебе не знайдеться жувачки пригостити, га?

У того візника не знайшлося, але господар добув кубик табаки зі своєї доброї куртки, що висіла на цвяху, і жаданий продукт передали з рук у руки.

— Дякую! — сказав моряк.

Вкинувши здобич у пащу й жуючи, він провадив, іще повільніше й затинаючись надовше: