Джеймс Джойс - Улісc

Проходять повз мене.

Зиркнули скоса на мій Гамлетів капелюх. А якби раптом я сидів тут голий? Та я ж не голий. Через піски {112} 112 (48) Через піски — тут перегуки з віршами наприкінці драми Шеллі «Еллада» (1821). усього світу на захід прямують вони — у той край, де панує вечір, а за ними полум’яний меч сонця. Вона волочиться, плентається, плуганиться, тарабаниться, тарганить свою ношу. І приплив слідом за нею, на захід, тягне його місяць. У неї всередині припливи, міріади островів, кров не моя, ойнопа понтон . Виннобарвне море. Ось служниця місяця. Уві сні вологий знак будить її, каже: пора вставати. Шлюбна постіль, дитяча постіль, смертна постіль у примарному сяйві свічок. Omnis caro ad te veniet [56] Всяке тіло до Тебе приходить (лат. Пс. 65, 3). {113} 113 (48) Omnis caro … — Цим псалмом починається католицька панахида. . Ось він летить, блідий вампір, його очі прозирають крізь бурю, його кажанячі крила кривавлять море, уста до її уст у поцілунку.

Ну от. То як, може, пришиємо цього хлопа? Де мій записник {114} 114 (48) Де мій записник: Де грифель мій — «Гамлет» І, 5. . Уста до її поцілунку. Ні. Треба, щоб були двоє. Добре їх склеїти. Уста до її уст у поцілунку.

Його губи жадібно припадали до безтілесних губ повітря: уста до її лона. Лоно-оно-оно-но, а від лона до могили ми прямуємо все ’дно. Його уста розтулилися, та з них ані звука, лиш дихають: ооііаа: планети падають одна за одною з гуркотом, кулясті, розжарені гуркочуть далідалідалі. Паперу. Паперові гроші — к бісу їх. Лист шановного Дізі. Оце воно. Дякую за можливість одірвати чистий клапоть. Повернувшися спиною до сонця, він нахилився до плаского каменя і став писати. Оце вже вдруге забув узяти в бібліотеці бланки замовлень.

Його тінь лежала на камені, над яким він схилився, дописуючи. А чом вона не безкінечна, аж до найдальшої зірки? Темні вони там, сховані за цим світлом, темрява яскріє у сяйві, дельта Кассіопеї, світи. Моя особа сидить тут зі своїм ясеновим жезлом жерця-віщуна у позичених сандалях удень на березі мертвотно-сірого моря, а в бузковій темряві ночі, ніким не бачена, мандрує, керована веліннями незнаних звізд. Я кидаю від себе цю недалекосяжну тінь, особливі для кожного обриси фігури, і кличу її назад до себе. А будь вона нескінченна, чи була б вона моя, формою моєї форми? Хто бачить мене тут? Хто де-небудь, коли-небудь прочитає те, що я оце написав? Знаки на білому полі. Десь комусь твоїм наймилозвучнішим голосом. Добрий єпископ Клойнський {115} 115 (49) Єпископ Клойнський — Берклі. видобув запону свого храму зі свого капелюха священнослужителя англіканської церкви: запону простору з кольоровими емблемами, помережаними на його крисах. Постривай-но. Кольорові на пласкому: атож, саме так. Пласке я бачу. Потім думаю про відстань, близько, далеко, пласке я бачу, на схід, назад. Ага, тепер розумію. Враз падає і заклякає в стереоскопі. Клац — і готово. Мої слова здаються вам темними. Насправді ж темрява у наших душах, хіба ні? Милозвучніша. Наші душі, вражені гріхами нашими, горнуться до нас іще щільніше, так, як горнеться жінка до свого коханого — щільніше й щільніше.

Вона мені довіряє, рука у неї ніжна, очі з довгими віями. Але ж куди, скажіть на милість Божу, поведу я її за тією запоною? У неминучу модальність неминучого бачення. Вона, вона, вона. Хто ж вона така? Панна, яка у понеділок озирала вітрину книгарні Годжеса Фіггіса {116} 116 (49) Годжес, Фіггіс і К о — дублінські видавці й книготоргівці. , шукаючи якусь із тих алфавітних книжок, що їх ти збирався написати. Ти прикипів до неї очима. Парасоля звисала у неї з руки на плетеній петлі, настромленій на зап’ясток. Вона живе в Лісон-парку, терплячи свої незлагоди і тішачись своїми забаганками; закохана в літературу. Не забивай нам баки, Стіві: просто повія. Закладаюся, на споді у неї цей дурнячий пояс, а жовті панчохи заштопані грубими вовняними нитками. Поговори про яблука в тісті, piuttosto [57] Тут: краще (іт.). . Де твоя тяма?

Торкни мене. Ніжний погляд очей. Ніжний ніжний ніжний дотик рук. Я тут самотній. О, торкни мене швидше, зараз. Що це за слово, яке знають усі чоловіки? Тихо я сиджу тут сам один. І сумую. Торкни ж бо, торкни мене.

Він простягнувся горілиць на гострих каменюках, засунувши в кишеню пописаний клапоть паперу та олівець і насунувши на очі капелюха. Саме так робить Кевін Іген, коли лягає покимарити у священний час, призначений для відпочинку. Et vidit Deus. Et erant valde bona [58] І побачив Бог… І ото — вельми добре воно! (лат. Буття, І, 31). . Алло! Bonjour [59] Добрий день (фр.). , я вас вітаю, як квітку в маю {117} 117 (49) Я вас вітаю, як квітку в маю — ірл. сентиментальна пісня. . Лежачи у своєму затінку, він дивився на південний плин сонця крізь вії, що смикалися, мов пір’їни у хвості павича. Я тут увесь у цьому палахтінні. Година Пана, опівденний спочинок фавна. Серед змієподібних рослин, що сочаться смолою, плодів, з яких точиться молоко, де на жовтавих водах колихається широке листя лілей. Біль десь далеко.