Джеймс Джойс - Улісc

Рядовий Карр і рядовий Комптон повертаються і ну відгавкуватися,

Їхні мундири здаються криваво-червоними в тьмяному світлі ліхтарів, а біляві чуби впадають в очі по сусідству з чорними кашкетами. Стівен Дедал і Лінч пропихаються крізь юрбу повз червономундирників.

РЯДОВИЙ КОМПТОН ( піднімає палець ): Дорогу пастору.

РЯДОВИЙ КАРР ( повертається і вигукує ): Ти ба, пастор!

СІССІ КЕФФРІ ( ії голос звучить гучніше ):

Стівен, махаючи ясеновою тростиною у лівій руці, натхненно співає вступний псалом великодньої служби. Його супроводить Лінч з насмішкувато невдоволеним виразом, насунувши на лоба свій жокейський картуз.

СТІВЕН: Vidi aquam egredientem de templo a latere dextro. Alleluia [314].

З-за дверей вистромлюються голодні поламані зуби старої звідниці.

ЗВІДНИЦЯ (шепоче хрипливо) : Цить! Ходи-но сюди, я скажу. Тут є одна незаймана. Але цить.

СТІВЕН (Aldus aliqantulum): Et omnes ad quos pervenit aqua ista [315].

ЗВІДНИЦЯ (ущипливо спльовує услід їм) : Костоправи з Триніті. Фалопієві труби. Наші трутні мають добрі прутні, а до діла зась.

Еді Бордмен сидить поряд із Бертою Сапл, сопе носом, проводить хусткою під ніздрями.

ЕДІ БОРДМЕН (із запалом) : То вона мені каже: бачила тебе на Фейсфул-плейс із твоїм каваліром, що мастить колеса на станції, він був у капелюсі, знаєш, який називається постіль-уже-розстелена. Та хіба, кажу я. А яке тобі до того діло, кажу я. От якби ти застала мене в бурдеї з одруженим шотландцем, кажу я. Ну й падло ж вона, прости Господи! Та ще і з поліцією дружить. А що вперта, то впертіша за осла. Було й таке, що гуляла водночас із двома: з Кілдбрайдом, він машиніст, і з капралом Оліфантом.

СТІВЕН (triumphaliter): Salvi facti і sunt [316].

Вимахує ясеновою тростиною і зрушує промінь ліхтаря, а разом із тим усе світло над світом. Біло-рудий спанієль підкрадається і гарчить на нього ззаду. Лінч стусає пса ногою.

ЛІНЧ: То й що?

СТІВЕН (озираючись) : Те, що саме жест, а не музика, не запахи став би всезагальною мовою, тим дарунком мовлення, що робить видимим не звичний сенс, а першу ентелехію, структурний ритм.

ЛІНЧ: Порнографічна філотеологія. Метафізика на Мекленбурґ-стрит!

СТІВЕН: Шекспір був приборканий норовливою, і Сократ був під пантофлею у своєї законної. І навіть сам кладезь премудрости Стагірит попався у пастку штукарці {742} , яка його злапала, загнуздала й осідлала хитрими обіцянками.

ЛІНЧ: Ба!

СТІВЕН: У кожному разі, чи так уже треба два жести, щоб передати «шмат хліба» і «кухоль вина»? Ось цей рух показує і хліб і вино в Омара. Потримай ціпка.

ЛІНЧ: Та к бісу цей рудий дрючок. Мене цікавить, куди ми теліпаємося.

СТІВЕН: До однієї, прости Господи, хтивої кішки. До Джорджини Джонсон, la belle dame sans merci. Ad deam qui laetificat juventutem meam [317] {743} .

Він силоміць вручає Лінчеві тростину й повільно витягує і розводить якомога руки з долонями донизу, пальці трохи розчепірені, ліва рука вище, голова відкинута назад.

ЛІНЧ: То де тут кухоль хліба? Нічого схожого. Нагадує що завгодно. Скажімо, митницю. Зобрази що-небудь іще. Тим часом бери свою милицю і ходи.

Вони рушають. Томмі Кеффрі підбігає до ліхтарного стовпа і починає рвучко видряпуватися догори. Видряпавшися, з'їжджає вниз. Джекі Кеффрі теж хоче вилізти. З іншого боку до стовпа підступає, похитуючись, трудяга. Близнята щезають у темряві. Трудяга затискає одну ніздрю пальцем, а з другої вишмаркує здоровецьку шмарклю. Тоді звалює собі на плече стовп і несе його крізь натовп із лампою, що світиться, як смолоскип.

Від річки поволі повзуть змії холодного туману. А з риштаків, вигребних ям і ринв та калюж підіймаються смердючі випари. Заграва грає десь на півдні, де гирло річки. Трудяга хитаючись суне крізь натовп до трамвайного кола. З дальшого боку, з-під залізничного мосту появляється Блум, засапаний, спаленілий, засовуючи в кишені хліб і шоколад. У вітрині перукарні Гіллена він бачить сукупний портрет героя Нельсона. Увігнуте дзеркало збоку показує йому зневаженого всім жіноцтвом, знехтуваного всім світом похнурого Бллллгума. Серйозний Гладстон бачить його без усяких прикрас як облупленого: ну що з цього Блюмчика візьмеш! Він проходить повз герцоґа Веллінгтонського, який пропікає його зневажливим поглядом, але у випуклому дзеркалі посмішка вже знову оживляє поросячі очиці й жирні щічки Польдика-хлопика.