Джеймс Джойс - Улісc

Ось той вельможний добродій, що був проходив. Привіявся від бухти. Одійшов якраз настільки, аби вчасно вернутися. На обід завжди дома. Видно натоптаний: добре підживився. Тепер природою милується. Попоїв, — помолися. По вечері мерщій за двері. Певна річ, має невеличкий рахунок десь у банку, тепле місце в уряді. Аби зараз піти слідом за ним, зніяковів би, як хлопчаки-газетярі за мною сьогодні. Однак маєш з того науку. Бачимо себе, як інші нас бачать. Якщо жінки не сміються, то яка з того шкода? У цей спосіб можна довідатися. Спитай себе, хто він такий. «Загадкова людина на березі», сенсаційна повість містера Леопольда Блума. Гонорар — гінея за шпальту. А той чолов’яга у брунатному макінтоші сьогодні біля могили. Проте його долю мозолі обсіли. Здорова людина, мабуть, сприймає усякі. Кажуть, що коли свистіти, то дощ піде. Десь він таки йтиме. Сіль у Ормондовому коктейлі. Тіло відчуває зміни в атмосфері. Старій Бетті крутить суглоби. Пророцтво матінки Шіптон {682} 682 (359) Матінка Шіптон — напівлеґендарна авторка «Пророцтв матінки Шиптон» (XVI ст.). щодо кораблів, умить вони вгору полинуть. Ні. Це ознака дощу. Шкільна читанка. І далекі горби видаються близькими.

Гаут. Маяк Бейлі. Два, чотири, шість, вісім, дев’ять. Бач. Треба змінити, а то подумають, що будинок. Манять кораблі на скелі. Боже милий. [У примітках це місце потрактовано як Грейс Дарлінг {683} 683 (360) Грейс Дарлінг (1815—1842) — дочка доглядача маяка, що разом із батьком прославилася порятунком пасажирів із затонулого корабля 1838 р. Після її смерти Вордсворт написав на її честь поему «Грейс Дарлінг». — вочевидь, з іншого перекладу. — Прим. верстальника .] Люди бояться темряви. Також світлячки, велосипедисти; час світити світло, Діаманти виблискують яскравіше. Світло діє заспокійливо. Від нього ніякої шкоди. Тепер, звичайно, краще ніж колись. Сільські дороги. Ширнуть тебе ножем ні за копійку. Проте існує два типи. Супляться або всміхаються. Змилуйтеся! Де там. Поливати рослини теж найкраще в холодку, коли зайде сонце. Ще й досі є трохи світла. Червоні промені найдовші. Ройгбіз Венс навчав нас: червоне, жовтогаряче, жовте, зелене, синє, індиго, фіалкове. Зірку я бачу. Венеру? Ще не можна визначити. Дві, а коли три, то вже ніч. Чи оті нічні хмари були там увесь час? Скидаються на корабель-привид. Ні. Постривай. То дерева? Видиво. Міраж. Це країна вечірнього сонця. Сонце гомрулу сідає на південному сході. О, краю мій, — прощай.

Падає роса. Шкідливо для тебе, голубонько, сидіти на тому камені. Струменить білим. Дитя ніколи не зможе народитися. Хіба що буде таким дужим, що сам руками й ногами продереться назовні. І сам можу підхопити геморой. Липкий, як нежить улітку чи болячка на губах. Або порізатися травинкою чи папірцем. Тертя сидіння. Хотів би я бути тією скелею, що вона на ній сиділа. Ой, рибонько, ти не знаєш, яка була гарненька. Мені вони починають подобатися у такому віці. Зелені яблука. Пристати на пропозицію. Мабуть, більше нам ніколи не сидіти, закинувши ногу на ногу. Також сьогодні в бібліотеці; студентки. Щасливі їхні стільці. Але це вплив вечора. Вони все відчувають. Розкриваються, наче квіти, знають свою годину, соняшники, земляні груші, у бальних залах, люстри, проспекти під ліхтарями. Нічні левкої в саду у Мета Діллона, де я поцілував її в плече. От аби тоді я мав її портрет, на повний зріст, змальований олією. І залицявся я теж у червні. За роком рік. Історія повторюється. Гей ви, скелі й бескиди, я знову до вас прийшов. Життя, кохання, мандрівка навколо власного маленького світу. А тепер? Звичайно, шкода, що вона крива, але гляди, не виявляй забагато жалощів. Вони цим користаються.

Тепер на Гауті все спокійно. Далекі горби здаються. Де ми. Рододендрони. Мабуть, я йолоп. Йому дістаються сливи, а мені кісточки. Коли діло доходить до мене. Стара гора бачила все те. Змінюються імена: та й годі. Коханці: чпок-чпок.

Утома мене проймає. Може, встати? О, зачекай. Забрало усю снагу мою, мале бісеня. Вона мене поцілувала. Моя молодість. Уже ніколи. Лиш раз вона буває. Її теж. Поїду туди завтра поїздом. Ні. Повертаюся інший. Як змалечку, коли приходиш удруге в гості. Нового я бажаю. Нічого нового під сонцем. До вимоги. «Долфінс-барн». Ви нещасливі у вашому! Лиха дівчинка. У «Долфінс-барн» ми загадували шаради у домі Люка Дойла. Мет Діллон з гуртом своїх дочок: Тайні, Єтті, Флої, Меймі, Луї, Гетті. І Моллі теж. Це було вісімдесят сьомого. За рік до того, як ми. І старий майор, що полюбляв чарку. Цікаво, що вона одиначка, я одинак. Отож повторюється знову. Думаєш, що від себе тікаєш, і знову себе стрічаєш, Найдовшою обхідною дорогою найшвидше дістанешся додому. І саме коли він і вона. Цирковий кінь бігає колом. У Ріп ван Вінкла {684} 684 (361) Ріп ван Вінкль — герой однойменної новели у збірці В. Ірвінга «Книга ескізів», який проспав двадцять років у горах; «Леґенда про Сонну печеру » — інша новела в тій самій книзі, не повязана з Ріпом. ми гралися. Ріп: дірка в пальті Генні Дойл. Ван: фургон, що хліб розвозить. Вінкл: скойки і черепашки [249] Ріп ван Вінкл — герой оповідання американського письменника Вашингтона Ірвінга, котрий, сам того не відаючи, проспав у горах двадцять років. Ріп — англійською мовою дірка. Ван (вен) — фургон. Перевінкл — назва морської черепашки. . По тому я удав з себе Ріп ван Вінкла, що вертається додому. Вона дивилася, прихилившись до буфету. Муринські очі. Двадцять років проспав у Сонній долині. Все змінилося. Забули. Молодь постаріла. Його рушниця заіржавіла від роси.