Джеймс Джойс - Улісc

— Він герой, — сказав він коротко.

— Я знаю, — відповів МакКой. — Ви про трубу.

— Трубу? — перепитав Ленеган. — Це було в каналізаційному колодязі.

Вони пройшли повз мюзик-хол Дена Лоурі, де з афіші розмазаною усмішкою їм усміхалася чарівна субретка Марія Кендалл.

Простуючи далі по Сикамор-стрит повз мюзик-хол «Емпайр», Ленеган показав МакКою, як це відбувалося. Десь тут один із тих бісових каналізаційних колодязів як газова труба, і якийсь бідолаха був застряг там і вже й напівзадихнувся від каналізаційного газу. А Том Рочфорд прибіг туди і як був у своїй букмекерській одяганці так і поліз у люк, обперезавшися канатом. І, їй же богу, якось він спромігся обперезати канатом того бідолаху, й обох витягли нагору.

— Вчинив як справжній герой, — оголосив він.

Біля «Дельфіна» вони зупинилися і пропустили карету швидкої допомоги, яка чвалом помчала на Джервіс-стрит.

— Треба сюди, — сказав він, звертаючи праворуч. — Хочу зазирнути до Лайнема, подивитися, які там ставки на Владу. Котра година на вашому золотому з ланцюжком?

МакКой позирнув у темну контору Маркуса Терціуса Мозеса, потім на годинник О’Ніла.

— Початок четвертої, — повідомив він. — А хто жокей?

— О’Медден, — відповів Ленеган. — І кобилка в чудовій формі.

Залишившись на Темпл-бар, МакКой став легенько підштовхувати носаком черевика бананову шкурину, що лежала на пішоході, й скинув її в канаву. А то, чого доброго, хтось ітиме тут увечері напідпитку, підсковзнеться і покалічиться.

Ворота резиденції розчинилися, і звідти виїхала кавалькада віце-короля.

— Рівні шанси, — сказав, обернувшися, Ленеган. — Там я спіткав Бентама Лайонса, він ставив на якусь нікудишню конячину, хтось йому підказав, а їй і не світить. Ходімо сюдою.

Вони рушили вгору сходами і далі через Мерченс-арк. Біля візка книготорговця стояла темна спина й перебирала книжки.

— Ось і він, — озвався Ленеган.

— Цікаво, що він там купує, — міркував, озираючись, МакКой.

— « Леопольдо, або Блум на глум ». — запропонував Ленеган.

— Він схибнувся на розпродажах, — зауважив МакКой. — Днями ми йшли з ним, і на Ліффі-стрит він купив у якогось старого книжку за два шилінги. Там були класні гравюри, які коштують удвічі дорожче, ніж книжка, а ще зірки й місяць, і комети з довгими хвостами. Усе про астрономію.

Ленеган засміявся.

— Зараз я розкажу прецікаву історію про хвости комет, — сказав він. — Ось вийдемо тільки на сонце.

Вони пройшли по металевому мосту й подалися набережною Веллінгтона понад парапетом.

Юний Патрик Алоїзіус Дігнем вийшов із лавки Мангана, колишньої Ференбаха, несучи півтора фунти свинини.

— У Гленкрі, у виправній колонії для неповнолітніх, відбувалася велика учта, — жваво розпочав Ленеган. — Знаєте, такий собі щорічний банкет. Коли всі вбрані по повному параду. Був там і лорд-мер, тоді цю посаду обіймав Вел Діллон, і сер Чарльз Камерон, і Ден Доусон, він робив доповідь, а потім був концерт. Співали Бартелл д’Арсі і Бенджамін Доллард…

— Я знаю, — урвав його МакКой. — Моя жінка співала там одного разу.

— Справді? — перепитав Ленеган.

Табличка Здаємо квартири без меблів знову з’явилася на віконній рамі будинку № 7 по Екклз-стрит.

На мить він припинив свою розповідь і засміявся хрипким сміхом.

— Та ні ж бо, дайте докажу, це ще не все, — зрештою обізвався він. — Делагант із Кемден-стрит подбав про наїдки, а ваш покірний слуга був за виночерпія. І Блум із дружиною там були теж. Напоїв на столі: пий — не хочу. І портвейн, і херес, і кюрасао; і ми всьому тому віддали належне. Погуляли, як то кажуть, на всі боки. Після рідкого перейшли до твердішого. Гори смаженого м’ясива, пиріжки з родзинками…

— Я знаю, — озвався МакКой. — Того року, коли моя жінка була там…

Ленеган узяв його ніжно за лікоть.

— Та дайте ж доказати, — сказав він. — Після всієї цієї веселухи ми організували собі опівнічний сніданок, і коли намилилися вирушати, то вже настала та година глупої ночі, після якої починається ранкове похмілля. Та коли ми їхали додому через гору Фезербед, зимова ніч була чудова. Блум і Крис Каллінан сиділи на одному боці карети, а я з його дружиною на протилежному. І ми ну співати хори й дуети: Ти подивись, як перший промінь ранку {528} 528 (225) Ти подивись, як перший промінь … — квартет із дії І опери Майкла Болфа «Облога Ла Рошелі» (1835). . А вона надудлилася по самі вінця тим Делагантовим портвейном. І щоразу, коли цей бісів ридван підскакував на вибоїнах, вона просто падала на мене. Приємно було до чортиків! У пазусі в неї двійко препишних, дай їй, Боже, здоров’я. Ось такі.