Джеймс Джойс - Портрет митця замолоду

Він почув голос префекта, що доказував останню молитву. Він проказав її теж, звертаючись до тьми між дерев:

Пальці йому тремтіли, коли він роздягався у спальні. Він сказав їм, аби рухалися швидше. Йому треба ще роздягтися, і стати на коліна, і проказати свої власні молитви, і лягти у ліжку ще до того, як пригасять газ. Він стягнув з себе панчохи, хутко надяг нічну сорочку, тремтячи, укляк біля ліжка і, боячись, що газ зараз згасне, хутко-хутенько почав молитися. Плечі йому трусились, як він шепотів:

Він перехрестився, хутко заліз у ліжко, обтулив стопи полою нічної сорочки і, трусячись та тремтячи, згорнувся калачиком між білих холодних простирадел. Зате він не піде до пекла по смерті, а тремтіння зараз припиниться. Хтось побажав їм усім: «На добраніч». Він визирнув з-під ковдри на мить і побачив перед ліжком і скрізь самі жовті штори, що окривали його з усіх сторін. Світло тихо пригасло.

Подаленіли і кроки: префект пішов. Куди? Вниз по сходах і коридорах, чи до своєї кімнати в самому кінці? Він бачив тільки темінь. Чи правду кажуть про чорного собаку, який блукає тут поночі, з очима як ліхтарі? Кажуть, то привид убивці. Довгий дрож страху проплив по його тілу. Він бачив темний хол замку. Старі слуги у старовинній одежі зібрались у зброярні над сходами. Це було давно тому. Старі слуги мовчать. В каміні горить вогонь, але зала темна. З зали сходами піднімається постать. Це — чоловік у білім маршальськім плащі, з обличчям блідим і дивним. Одна рука в нього притиснута до тіла. Дивним оком він зиркає на старих своїх слуг. Вони дивляться на нього і бачать обличчя хазяїна, його плащ, і розуміють, що в нього — смертельна рана. Та тільки там, куди вони дивляться, — темно, там тільки темне, німе повітря. Їхній хазяїн дістав свою смертельну рану в бою під Прагою, далеко за морем. Він стоїть на полі: одна рука притиснута до тіла, обличчя бліде і дивне, і вдягнений він у білий маршальський плащ.

Ох, як холодно й дивно думати про це! Усяка темінь холодна і дивна. У ній — дивні бліді обличчя, і очі великі, немов ліхтарі. Це привиди вбивць, постаті маршалів, насмерть поранених у битвах далеко за морем. Що всі вони хочуть сказати, з цими їх дивними обличчями?

Додому на канікули! Ото буде гарно — так товариші кажуть. Одного зимового ранку під замковою брамою залазиш у колясу. Колеса коляс котяться по жорстві... Ректорові салют!

Ура! Ура! Ура!

Коляси котяться повз каплицю, і всі знімають шапки. Вони жваво їдуть сільськими дорогами. Візники показують батогами в бік Боденставна. Хлопці кричать: «Ура!» Вони їдуть повз будинок Веселого Фермера. Знову ура, і ура, і ура. І через Клейн вони їдуть вітаючись; вітають і їх. Сільські жінки стоять у половинках дверей, і чоловіки стоять то тут, то там. У зимовому повітрі гарно пахне — запахом Клейну, дощем і зимовим вітром, і торфом курним, і вельветом.

У потязі повно учнів — поїзд довгий-предовгий, шоколадний, з кремовою обшивкою. Провідники все бігають, відчиняючи й зачиняючи, замикаючи й відмикаючи двері. Вони у синій зі сріблом уніформі, у них сріблясті свистки, і ключі в них звучать, як музика: дзінь-брязь, дзінь-брязь.

А поїзд все мчить по рівнинах, і попід горою Аллен. Телеграфні стовпи миготять, миготять. Поїзд усе мчить і мчить. Він знає дорогу. У холі татового дому — кольорові ліхтарики і шнури з зеленого віття. Гостролистом і плющем обвите трюмо, гостролистом і плющем — зеленим і червоним — обвиті канделябри. Червоним гостролистом і зеленим плющем обвиті старі портрети на стінах. Гостролист і плющ — ради нього і ради Різдва. Гарно...

І всі тут. Вітаємо вдома, Стівене! Всі шумлять. Мама його цілує. Чи правильно це? Тепер його батько маршал, — це важливіше, ніж суддя. Вітаємо з приїздом, Стівене!

Шумно...

Чути, як кільця штор ковзають убік по карнизах, як хлюпає вода в шапликах. Чути, як хлопці у спальні встають, одягаються, умиваються; як ходить префект туди-сюди, плеще в долоні і каже їм всім: «Бадьоріш!» Бліде сонячне світло світить на жовті розсунуті штори, в розкидані постелі. У нього постіль гаряча, і обличчя, і тіло.