Джеймс Джойс: Портрет митця замолоду

Він глянув на попередню сторінку і прочитав, що сам написав: власне ім'я, хто він і звідки:

Це було написане його рукою; а навпроти Флемінг якось увечері, для хохми, написав:

Він прочитав рядки ззаду наперед, але це вже була не поезія. Потім він читав свій запис знизу догори, аж до імені. Так, це він, — і він знову читав зверху вниз. А що далі, за Всесвітом? Ніщо. А чи є щось довкола Всесвіту, що показує, де кінчається він і починається ніщо? Ні, не стіна, тільки, може, тонка-тонесенька довколишня лінія? Ні, надто воно велике, щоб думати про все і всюди. Тільки Бог так уміє. Він спробував подумати цю думку на всю величину, але думалося лише про Бога. Бог — це Боже ім'я, як от у нього — Стівен. Французи зовуть Бога Dieu, і це теж його ім'я; і коли хтось молиться до Бога і каже Dieu, Бог одразу знає, що то — француз. Та хоч у Бога стільки імен, скільки мов на світі, і він розуміє усіх, хто що говорить до нього, на різних мовах, він, Бог, завжди один і той самий, і справжнє Боже ім'я — Бог.

Він дуже стомився від цього думання. Голова стала велика-превелика. Він перегорнув сторінку і втомлено дивився на круглу зелену Землю, повиту в каштанові хмари. То за що ж правильніше стояти — за зелений чи каштановий колір? Бо ось якось Данті віддерла ножицями зелений оксамит зі щітки, що була за Парнелла, і сказала, що Парнелл — поганий. Цікаво, чи вдома все ще сперечаються про це? Це називається політика. Тут є дві сторони: Данті — на одній, а тато й містер Кейсі на іншій, тільки мама і дядько Чарлз — ні на якій. І в газеті щодня про це пишуть.

Йому було прикро, що він не знає до ладу ні що таке політика, ні де закінчується Всесвіт. Він такий малий і слабкий. Коли ж він буде такий, як учні поезії й риторики? У них великі голоси, і черевики великі, і вони вчать тригонометрію. До цього ще дуже далеко. Спершу будуть канікули, потім наступний семестр, потім знову канікули, і знову семестр, і знову канікули. Це як поїзд, що входить-виходить з тунелів, або як шум у трапезній, коли відтуляєш і затуляєш вуха. Семестр — канікули, тунель — не тунель, шум — тиша. Як ще до цього далеко! Краще б лягти у ліжко і спати. Ще помолитися в каплиці, й у ліжко. Його зморозило, і він позіхнув. У ліжку приємно, коли простирадла трошечки нагріються. Бо спочатку вони такі холодні! Його зморозило від думки, які вони спочатку холодні. Але потім вони нагріваються, і тоді можна спати. Як приємно бути втомленим! Він знов позіхнув. Вечірні молитви, і в ліжко. Його знову зморозило, 1 знову тягло позіхнути. За кілька хвилин буде приємно. Вже чути, як холодні, мерзлі простирадла починають тихесенько пашіти; тепло повзе, і стає все тепліше й тепліше. Аж ось уже зовсім тепло; зовсім тепло, хоч і морозить трохи, і хочеться позіхнути.

Дзвінок покликав на вечірню молитву, і він услід за іншими, вервицею, пішов з читальні униз по сходах, а там коридорами до каплиці. І в коридорах, і в каплиці світло було тьмяне. Скоро всюди стане темно, і все засне. У каплиці стояло холодне нічне повітря, і мармур у ній був такого кольору, як море вночі. Море холодне і вдень, і вночі, але вночі холодніше. Під дамбою, що біля татового дому, воно холодне і темне. Але при каміні завжди чекає каструлька для пуншу.

Префект каплиці молився поверх його голови, і пам'ять його знала відповіді:

У церкві стояв холодний нічний запах. Але то був побожний запах. Не такий, як від тих старих селян, що клячать біля виходу в час недільної меси. Вони пахнуть вітром і дощем, торфом і вельветом, але то дуже побожні селяни. Молячись, вони дихають йому в шию й зітхають. Живуть вони в Клейні, як казав один хлопець: там є невеличкі хати, а раз, коли вони їхали з Саллінза, він бачив в одній хаті жінку з дитиною на руках, що стояла в напіввідчинених дверях. Приємно було б поспати одну ніч в такій хаті, перед вогнем у каміні, де димить торф, у темряві, освітленій тим вогнем, у теплій темряві, дихаючи запахом селян, запахом вітру й дощу, торфу й вельвету. Але яка ж туди темна дорога веде між дерев! Ще загубишся в такій теміні. Страшно й гадати, в якій.