Еріх Ремарк: На Західному фронті без змін

Це небезпечні хвилини, бо вони доводять, що наша пристосованість усе-таки штучна і це не справжній спокій, а тільки зусилля бути спокійним. Зовнішніми формами життя ми майже нічим не відрізняємося від дикунів, та коли дикуни можуть постійно так жити, бо це для них природно, а напруження духовних сил може привести їх до дальшого розвитку, то в нас — усе навпаки: ми напружуємо свої внутрішні сили не для дальшого розвитку, а для повернення назад, у дикунство. Для них цей стан природний і зрозумілий, а для нас — штучний, створений ціною неймовірного напруження.

Часом уночі нам, буває, привидяться уві сні якісь обличчя, і ми прокидаємося знеможені, ще під владою цих чарів, і з жахом відчуваємо, який непевний наш спокій і яка примарна межа відділяє нас від пітьми… Ми — невеличкі пломінці, ледве захищені хисткими стінами від буревію смерті чи божевілля, ті пломінці лише мерехтять, а часом майже гаснуть. Тоді глухий гуркіт бою оточує нас кільцем, ми зіщулюємося, замикаємось у собі і широко розплющеними очима вдивляємося в ніч. Трохи заспокоює нас тільки дихання поснулих товаришів, і ми вже чекаємо ранку.

Кожен день і кожна година, кожен снаряд і кожен убитий підточують цю хистку опору, і роки швидко її руйнують. Я бачу, як круг мене вона теж от-от завалиться.

Ось, приміром, безглузда історія з Детерінгом.

Він був один із тих, що завжди тримаються окремо. Якось, собі на лихо, він побачив у садку вишню. Ми саме поверталися з передової на нові квартири, і, коли завернули за ріг будинку, несподівано у світанковій імлі перед нами виникла вишня, ще без жодного листочка, але вся в буянні білого цвіту.

Ввечері Детерінг десь подівся. Нарешті він прийшов, тримаючи в руках кілька квітучих вишневих гілок. Ми взялися глузувати з нього, чи він, бува, не знайшов собі дівчини і чи не збирається вже на оглядини. Він нічого не відповів і вклався спати. Вночі я почув, що він порпається в своїх речах, здається, їх пакує. Передчуваючи щось лихе, я підійшов до нього. Він удав, наче нічого не сталося, тоді я сказав:

— Детерінг, не роби дурниць!

— Чого ти, я просто не можу заснути…

— А навіщо ти приніс вишневий цвіт?

— Хіба мені не можна вишневих гілок наламати? — уперто відказав він і, трохи помовчавши, додав: — Удома в мене гарний вишневий садок. Коли вишні цвітуть, то згори, з сінника, як глянеш, здається, наче хто напнув простирадло, геть усе біле. Оце саме тепер вони цвітуть.

— Може, незабаром дістанеш відпустку. Або навіть відкомандирують тебе тепер додому, як хлібороба.

Детерінг киває головою, але відчувається, що він десь далеко. Коли цих селян зворушити, у них на обличчі з'являється якийсь дивний вираз — чи то як у корови, чи то як у зажуреного бога, щось дурнувате, але водночас і чарівне. Аби відволікти Детерінга від його думок, я прошу в нього скибку хліба. Він, не вагаючись, дає. Це підозріло, бо взагалі він скупенький. Тож я не сплю. Та все гаразд, уранці він такий, як завжди.

Напевне, він помітив, що я за ним стежу. Проте ще через день він уранці щезає. Я відразу це завважую, але нікому нічого не кажу, щоб дати йому час, може, він устигне пробратися. До Голландії вже втекло чимало різного люду.

Але під час переклички виявилася його відсутність. Через тиждень ми дізнаємось, що його впіймали польові жандарми, ця ганебна військова поліція. Він подався був до Німеччини — звісно, то був безнадійний вчинок, як безнадійне й дурне було все, що він робив із самого початку втечі. З цього кожен міг би виснувати, що його втеча була викликана тугою за домівкою і діяв він у раптовому потьмаренні. Та що знають про це військові судді, сидячи за сто кілометрів від лінії фронту? Відтоді ми більше нічого не чули про Детерінга.

Ці небезпечні, гамовані почуття часом вибухають в інший спосіб, як ото вибухає перегрітий паровий казан. Тож треба ще розповісти, як загинув Бергер.

Наші окопи вже давно розриті снарядами, лінія передової стала якась еластична, і ми не ведемо, власне, справжньої позиційної війни. Коли поле прочесала атака, а за нею — контратака, зостається подерта лінія траншей, а боротьба іде вже запекло від вирви до вирви. Передній край прорвано, невеличкі купки солдатів засіли у вирвах і звідти ведуть бій.

Ми теж сидимо у вирві, а збоку чатують англійці. Їхні частини зім'яли наш фланг і тепер опинилися позаду нас. Ми оточені. У полон здатися важко, бо нас огортає туман і дим, ніхто не зрозуміє, що ми хочемо здатися, а може, ми цього в не хочемо, в такі хвилини ніхто сам не здатний цього збагнути. Ми чуємо, як ближчають вибухи ручних гранат. Наш кулемет прочісує чималий шмат землі перед нами. Проте вода в кожухах висихає, ми хутко передаємо один одному металеві коробки від стрічок, кожен мочиться туди, тепер у нас знову є вода й ми можемо стріляти. Але гуркіт іззаду все ближчає. Через кілька хвилин ми загинемо.