Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін

Труп лежить долілиць. Під ранами на місці вирваних рук земля почорніла від крові. Листя під ногами розметене, начебто чоловік іще хвицався.

— Це не кумедно, Каче! — кажу я.

— Дістати снарядну скалку в живіт теж не весело, — відказує він, знизуючи плечима.

— Тільки не розкисайте! — радить Тьяден.

Усе це сталося, вочевидь, недавно, бо кров іще зовсім свіжа. А що всі люди, яких ми бачимо навкруги, мертві, то ми тут не затримуємось і повідомляємо про це на найближчому санітарному пункті. Врешті ми не зобов'язані виконувати роботу за тих санітарів, вони там усі здоровані.

Треба йти у розвідку, щоб визначити, як далеко до ворожих позицій. Після відпустки мені весь час якось незручно перед хлопцями, і я зголошуюся теж іти. Ми розробляємо план дії, проповзаємо під дротяними загородженнями, а далі повземо врізнобіч, по одному. Незабаром я знаходжу неглибоку вирву і мерщій сповзаю в неї. Звідси я спостерігаю.

Місцевість прочісується кулеметним вогнем середньої щільності. Кулемети тріскотять з усіх боків, вогонь не дуже сильний, але принаймні достатній для того, щоб ми не вистромлювали голів.

Наді мною розкривається парашутик освітлювальної ракети. В її бляклому світлі все навкруг немов застигло. А потім темрява здається ще чорнішою. У нас розповідали, що у ворожих окопах перед нами сидять негри. Це неприємно, бо їх важко помітити, і, крім того, вони надзвичайно спритні розвідники. Проте часом вони діють дуже нерозважно; якось Кач, а потім так само і Кроп, бувши в розвідці, застрелили кількох ворожих розвідників-негрів, бо ті, завзяті курці, повзли із запаленими цигарками. Качеві й Альбертові залишалося тільки стріляти в ті тьмяні цятки цигарок.

Поряд зі мною із свистом падає невеликий снаряд. Я не чув, як він летів, і страшенно злякався. Наступної миті мене поймає божевільний жах. Я тут сам-один, майже безпорадний у цій темряві, можливо, вже давно за мною стежить із іншої вирви пара ворожих очей і десь уже лежить напохваті ручна граната, яка мене розірве. Я намагаюсь опанувати себе. У розвідку я ходжу вже не вперше, і цього разу ніякої особливої небезпеки немає. Але після відпустки це моя перша розвідка, і до того ж місцевість мені не дуже знайома.

Я силуюсь переконати себе, що нема чого лякатися, що в темряві мене напевне ніхто не чатує, бо інакше вони не стріляли б так зрідка.

Та все марно. У голові в мене безладно жужмляться думки, я чую застережливий голос моєї матері; бачу росіян за дротяною огорожею, вітер куйовдить їм бороди; напрочуд виразно уявляю собі солдатський буфет із кріслами, кінотеатр у Валансьєні, болісна уява малює мені жахливу річ — сіре, байдуже дуло гвинтівки, яке нечутно стежить за мною, хоч би куди я повернув голову; я аж умиваюся потом…

Я й досі лежу у вирві. Дивлюсь на годинник: минуло лише кілька хвилин. Чоло в мене вогке від поту, вогко й під очима, руки тремтять, я тихо, але важко дихаю. Це не що інше, як неймовірний напад страху, — звичайнісінький підлий звірячий страх, що не дозволяє мені підвести голову й поплазувати далі.

Наче якісь драглі затягують все у мене всередині, перетворюючи напруження в єдине бажання зостатися тут і нерухомо лежати. Руки й ноги в мене прилипли до землі, я ще раз марно пробую їх підняти. Припадаю до землі, не можу рушити з місця і вирішую лежати тут.

Однак у мені вже здіймається нова хвиля — хвиля сорому, каяття і водночас свідомості безпеки. Я трохи зводжуся, щоб роздивитись. Очам аж боляче — так я вдивляюсь у темряву. В небі спалахує ракета, і я знову пригинаю голову.

Я веду безглузду, розпачливу боротьбу із собою, хочу вилізти з вирви і щоразу зсовуюся додолу. Кажу собі: «Ти мусиш, це ж для твоїх товаришів, це ж не якийсь дурний наказ! — і зразу заперечую: — Це мене не обходить, адже в мене одне-однісіньке життя».

То все наробила відпустка, — засмучено виправдовуюсь я. Але й сам у це не вірю, мені стає страшенно гидко, я помалу підводжуся, спираюся на лікті, підтягуюсь і лежу тепер на краю вирви, наполовину висунувшись із неї.

Раптом я чую якийсь шелест і мерщій ховаюсь. Попри гуркіт артилерії, підозрілі звуки виразно чути. Я дослухаюсь — шелест долинає звідкись іззаду. То наші солдати, вони йдуть траншеєю. Тепер я вже чую притлумлені голоси. Судячи з тону, один із них, здається, належить Качеві.

Відразу ж мені стає неймовірно тепло на душі. Ці голоси, ці кілька тихих слів, ці кроки в траншеї позаду миттю виривають мене з обіймів жахливої самотності, навіяної страхом перед смертю, страхом, якому я замалим не піддався. Вони, ці голоси, дорожчі мені за власне життя, дорожчі за материнську ласку і дужчі за страх; взагалі найдужчий і найнадійніший на світі захист — це голоси моїх товаришів.