Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін

— Ти даси мені нарешті носовика?

Вона дістає з шафи хустинку, і я втираю обличчя. Наді мною на стіні висить скляна коробка з барвистими метеликами, що їх я колись наловив.

Раптом я чую материн голос. Він долинає із спальні.

— Мама ще не встала? — питаю я в сестри.

— Вона хвора.

Я іду до матері, простягаю їй руку і як тільки можу спокійно кажу:

— Ось і я, мамо.

Вона тихо лежить у напівтемній кімнаті. Потім боязко питає, і я відчуваю, як її очі пильно мене оглядають:

— Ти поранений?

— Ні, мені дали відпустку.

Мати дуже бліда. Я не зважуюсь увімкнути світло.

— Ось лежу й плачу, — каже вона, — замість того, щоб радіти.

— Ти хвора, мамо?

— Сьогодні я трохи встану, — відповідає вона і звертається до сестри, якій доводиться раз у раз бігати на кухню, щоб не пригоріли картопляники. — Відкрий слоїк із брусничним варенням… Адже ти його любиш? — питає вона в мене.

— Авжеж, мамо, я хтозна-коли його їв.

— А ми ніби відчували, що ти приїдеш, — сміється сестра. — Сьогодні в нас твої улюблені картопляники і тепер навіть із брусничним варенням.

— А сьогодні ж і субота, — кажу я.

— Сядь біля мене, — просить мати.

Вона дивиться на мене. Руки в неї бліді, кволі, а проти моїх зовсім тоненькі. Ми перемовляємося лише кількома словами, і я вдячний матері, що вона мене не розпитує. Та й про що мені говорити? З усього, що могло бути, сталося найкраще. Я живий-здоровий і ось сиджу біля неї. А в кухні — моя сестра, готує вечерю, ще й співає.

— Любий мій хлопчику, — тихо каже мати.

У нашій родині не були заведені всякі пестощі, бідняки до такого не звикли, бо на їхню долю випадає надто багато праці й турбот. Вони дивляться на це інакше, не повторюють без кінця те, що й без слів зрозуміле. Коли моя мати сказала: «Любий мій хлопчику», то цим вона висловила все, на що іншій довелося б витратити хтозна скільки слів. Я напевне знаю: крім цього слоїка з брусничним варенням, в моєї матері вже багато місяців не було нічого солодкого, вона зберегла його для мене, так само як і вже трохи черстве печиво, що ним вона тепер мене пригощає. Напевне, випадково десь розжилась і зразу відклала для мене.

Я сиджу біля її ліжка, а за вікном, навпроти нас, у садку невеличкого ресторанчика виблискують на деревах коричнево-золоті каштани. Я повільно дихаю і кажу сам до себе: «Ти вдома, ти вдома». Проте відчуваю якусь дивну скутість, я ще не можу до всього призвичаїтись. Ось моя мати, ось моя сестра, ось коробка з метеликами, ось піаніно червоного дерева, та сам я ще не зовсім тут. Між нами якась перепона, її ще треба подолати.

Тож я виходжу до передпокою, беру свій ранець і несу до материного ліжка, а там викладаю все, що привіз: цілу голову сиру, яку роздобув мені Кач, дві пайкові хлібини, три чверті фунта масла, дві бляшанки з ліверним фаршем, фунт смальцю і торбинку рису.

— Візьміть, це вам, мабуть, придасться…

Вони кивають головами.

— Тут, либонь, із харчами погано?

— Звісно, не дуже добре. А вам на фронті вистачає?

Я всміхаюсь і показую на те, що привіз:

— Так багато нам не завжди дають, але взагалі годують пристойно.

Ерна складає харчі й виносить до кухні. Нараз мати міцно хапає мене за руку і, затинаючись, питає:

— Там було дуже страшно, Паулю?

Що мені відповісти тобі, мамо? Ти ніколи цього не збагнеш, ніколи не зрозумієш. I не треба тобі розуміти. Чи там було страшно, питаєш ти. Ой мамо, мамо!

Я заперечливо хитаю головою і кажу:

— Ні, мамо, не дуже. Нас там багато; а з усіма якось легше.

— Але ж недавно тут був Генріх Бредемайєр, то він розповідав, що на фронті — справжнє пекло, оті гази і взагалі.

Це каже моя мати. Оті гази і взагалі… Вона не розуміє того, що говорить, вона тільки боїться за мене. Невже розповідати їй, як ми колись знайшли три ворожі траншеї, де всі солдати позастигали так, наче їх громом побило? На брустверах, у сховищах, скрізь, де їх зненацька заскочила смерть, стояли і лежали люди з синіми обличчями, всі вже мертві.

— Та люди всяке вигадують, мамо, — відповідаю я. — Бредемайєр розповідав, аби слухали. Ти ж сама бачиш: я живий-здоровий, ще й погладшав проти колишнього.

Страх і турбота матері повертають мені спокій. Тепер я вже можу ходити по кімнатах, розмовляти й розпитувати, не побоюючись, що раптом мені доведеться притулитися до стіни, бо все навкруг стане м'яке, наче гума, а ноги — немов ватяні.

Мати хоче підвестися з ліжка, і я тим часом іду на кухню до сестри.

— Що з нею? — питаю я.