Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін

Але наших товаришів убито, ми нічим не змогли їм зарадити, тепер вони заспокоїлись, — а хто знає, що нас чекає попереду; отож ми байдикуємо, спимо чи жеремо, скільки нам у черево влазить, п'ємо горілку й куримо, аби тільки ці години не були такі порожні. Життя коротке.

Усі фронтові жахи щезають, коли фронт залишається позаду. Ми женемо їх від себе вульгарними й похмурими жартами; приміром, як хтось помирає, ми кажемо про нього, що він задом землю риє, і в такому стилі ми говоримо про все взагалі, це рятує нас від божевілля — поки ми так усе сприймаємо, ми здатні на опір.

Однак ми нічого не забуваємо! Усе, що пишуть у військових газетах про надзвичайний гумор солдатів, які, мовляв, одразу ж, тільки-но виберуться з-під шквального вогню, влаштовують собі вечірки з танцями, — все це страшенна нісенітниця. Ми жартуємо не тому, що нам притаманне почуття гумору, ні, ми вдаємося до гумору через те, що без нього ми б загинули. Та надовго нам його не вистачить, наш гумор стає що місяць то похмуріший.

I я знаю: все, що тепер, поки ми на війні, потонуло в нас, немов каміння, після війни знову спливе на поверхню, ось тоді й почнеться боротьба між життям і смертю.

Дні, тижні, роки, що ми їх пробули тут, на фронті, ще раз повернуться до нас, і наші вбиті товариші повстають тоді з-під землі й підуть поруч із нами; ми матимемо ясні голови, ясну мету і підем пліч-о-пліч із нашими вбитими товаришами, несучи на собі фронтові роки, — та проти кого ми підемо, проти кого?

У цій місцевості нещодавно перебував фронтовий театр. На дерев'яному стенді ще й досі висять строкаті афіші про вистави, які йшли в тому театрі. Ми з Кропом стоїмо перед ними, вилупивши очі. Нам несила збагнути, що такі речі ще існують на світі. Ось на афіші дівчина в літній ясній сукні, підперезана червоним лакованим паском. Однією рукою вона спирається на парапет, у другій тримає солом'яного капелюшка. На ногах у неї білі панчохи й білі черевики — елегантні черевички з пряжками, на високих підборах. Позад неї виблискує синє море з білими гребінцями хвиль, збоку видніється світла затока, вона глибоко врізається в берег. Дівчина надзвичайно гарна, у неї рівненький носик, рожеві вуста й довгі ноги; неймовірно чепурна й випещена, вона купається, либонь, двічі на день і ніколи не має бруду під нігтями. Хіба що зрідка трохи піщинок із пляжу.

Поряд неї стоїть молодик у білих штанях, синій куртці й моряцькому кашкеті, та він цікавить нас куди менше.

Дівчина на стенді здається нам якимось дивом. Ми геть забули, що на світі існує щось подібне, та й тепер ми ще не зовсім віримо своїм очам. Принаймні вже кілька років ми не бачили нічого, що хоча б трохи нагадувало цю дівчину — втілення радості, вроди й щастя. Це — мир, ми хвилюємося, відчуваючи, що саме таким мир і має бути.

— Поглянь тільки на ці легенькі черевички, в них вона не змогла б навіть кілометра промарширувати, — кажу я й відразу розумію, яку бовкнув дурницю: безглуздо згадувати якесь марширування, коли бачиш таку красу.

— Скільки ж їй років? — цікавиться Кроп.

Я на око визначаю:

— Щонайбільше двадцять два, Альберте.

— Тоді вона старша за нас. А я тобі кажу, їй не більше сімнадцяти.

Нас аж морозом проймає.

— Альберте, оце було б діло, як ти гадаєш?

Він киває головою.

— Вдома у мене теж є білі штани.

— Подумаєш, білі штани, — кажу я. — Ти поглянь, яка дівчина.

Ми обдивляємось один одного, з голови до ніг. Нема на що дивитися — вигоріле, полатане, зашмароване обмундирування. Марна річ щось там порівнювати.

Тож насамперед ми здряпуємо зі стенда молодика в білих штанях, здряпуємо обережно, щоб не пошкодити дівчини. В такий спосіб ми дечого досягаємо. Потім Кроп пропонує:

— Можна було б піти вошву прожарити.

Я не дуже пристаю на його думку, бо речі від цього псуються, а воші за якихось дві години знову нас обсядуть. Ми ще довго милуємося дівчиною на афіші, і врешті я погоджуюся з Кропом. Ба навіть додаю:

— Може, пощастить добути чисті сорочки.

Однак в Альберта інше на думці:

— От якби онучі…

— I онучі дістанемо. Ходімо, спробуймо їх на щось виміняти.

Але до нас, не поспішаючи, підходять Леєр і Тьяден; вони бачать афішу, і наша розмова відразу стає сороміцькою. Леєр перший у нашому класі мав інтимні стосунки з жінкою і розповідав хвилюючі подробиці. Він теж захоплено висловлюється про дівчину на афіші, але з іншої точки зору, і Тьяден завзято його підтримує.

Їхня поведінка не обурює нас. Хто не любить сороміцьких розмов, той не солдат; проте саме тепер нам це чогось не до смаку, тож ми відходимо вбік і прямуємо до дезинсекційної камери з таким почуттям, ніби йдемо до крамниці модного чоловічого одягу.