— Гаразд, — погоджується він.
Ми відрізуємо кусень і дбайливо загортаємо його в газету. Решту ми збираємося віднести до себе у барак, але Кач сміється і каже одне тільки слово:
— Тьяден!
Я розумію, треба забирати все. Ми збираємося вже йти до курника, щоб обох збудити. Але спершу ховаємо пір'я.
Попервах Кроп і Тьяден сприймають нас за привидів. Потім тільки чути, як працюють їхні щелепи. Тьяден тримає гусяче крило обома руками, наче губну гармонію, і жує. Він сьорбає жир із казанка й плямкає:
— От спасибі, ніколи цього не забуду.
Ми вертаємо до барака. Знову наді мною високе небо із зірками, незабаром світатиме, і я йду туди, у світання, я — солдат у здоровезних чоботях і з повнісіньким шлунком, малий солдат у світанковій імлі, а поруч зі мною йде вайлуватий, зігнутий Кач, мій товариш.
У вранішніх сутінках вимальовуються обриси нашого барака, вони насувають на нас, немов чорний тихий сон.
Поширюються чутки, що готується наступ. Ми вирушаємо до передової на два дні раніше, ніж звичайно. Дорогою минаємо напівзруйновану школу. Вздовж її бічної стіни стоїть іще одна, висока подвійна стіна із зовсім новеньких, світлих, неполірованих трун. Від них іще йде дух деревини, живиці й лісу. Тих трун не менше сотні.
— Бач, як добре подбали про наступ, — дивується Мюллер.
— То для нас, — бурмоче Детерінг.
— Припни язика! — уриває його Кач.
— Іще радітимеш, як тобі дістанеться труна, — пащекує Тьяден, — бо таке одоробло, як ти, можна хіба тільки в плащ-намет загорнути.
Інші теж удаються до дотепів, моторошних дотепів, та що нам іще робити? Адже труни приготували справді для нас. Це діло тут організоване добре.
На передовій відчувається прихований рух. Першої ж ночі ми намагаємось зорієнтуватися. У нас досить тихо, тож чути, як по той бік фронту без упину гурчать вантажні машини, всю ніч, аж до світанку. Кач каже, що вони не повертаються назад, а тільки підвозять та підвозять — солдатів, боєприпаси, гармати.
Англійську артилерію підсилено, це відразу чути. Праворуч від ферми стоять принаймні чотири батареї їхніх восьмидюймовок, а за зламаною тополею встановлені міномети. Крім того, тепер тут повно тих невеличких французьких страховиськ, що стріляють снарядами з ударними детонаторами.
Настрій у нас пригнічений. Через дві години по тому, як ми спустилися в бліндаж, наша артилерія обстріляла свої ж траншеї. Це вже втретє за чотири тижні. Коли б то була помилка в наведенні, ніхто б і слова не сказав, але це сталося тому, що стволи в гарматах надто вже стерті і постріли неточні, от снаряди б'ють і по нас. Через те у першу ж ніч поранило двох наших солдатів.
Фронт — це клітка, в якій нам доводиться напружено чекати, що буде далі. Ми лежимо під гратами, що їх утворюють траєкторії снарядів, лежимо в нервовому чеканні невідомого. Над нами витає випадок. Коли летить снаряд, я можу тільки пригнутись, і ще, та я не знаю, куди саме він летить, і ніяк не можу подіяти на нього.
Саме ця залежність від випадку і робить нас байдужими. Кілька місяців тому я сидів у бліндажі і грав у скат. Трохи перегодя підвівся і пішов провідати знайомих хлопців в іншому бліндажі. Коли я повернувся, від першого бліндажа майже нічого не зосталося, важкий снаряд розбив його вщент. Я повернувся до другого бліндажа і встиг саме вчасно, щоб допомогти його відкопувати. За цей час його встигло засипати.
Чи мене вб'ють, а чи я житиму — це все залежить від випадку. В укріпленому від бомб бліндажі мене може розчавити, а в відкритому полі я можу витримати десять годин під ураганним вогнем. Кожний солдат залишається жити тільки завдяки тисячам різних випадковостей. I кожний солдат вірить у випадок та покладається на нього.
Нам треба берегти свої пайки хліба. Останнім часом, відтоді як у траншеях уже не дотримуються порядку, до нас внадилося безліч пацюків. Детерінг запевняє, що то найпевніша ознака небезпеки.
Тутешні пацюки якісь особливо бридкі, надто вони великі. Це ті, що їх звуть трупними пацюками. В них мерзенні, злющі, безвусі писки, а сам вигляд їхніх довгих голих хвостів викликає нудоту.
Видно, вони страшенно голодні. Майже в кожного з нас вони пообгризали хлібну пайку. Кроп щільно замотав окраєць у плащ-намет і поклав собі під голову, та однаково не може спати, бо пацюки бігають йому по обличчю, добираючись до хліба. Тоді Детерінг надумав схитрувати: він причепив до стелі тоненьку дротину і підвісив на ній клуночок із хлібом, Коли він уночі ввімкнув кишенькового ліхтарика, то побачив, що дріт гойдається. На клуночку сидів верхи жирний пацюк.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу