Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін

— Він би тобі відшмагав зад, щоб не починав таких балачок, — кажу я. — Чого це ти раптом?

— А чого корова на даху ожеребилася? — відрубує Мюллер і знову звертається до Гайє Вестгауза.

Гайє важко так зразу відповісти. Він хитає своєю поцяткованою ластовинням головою.

— Кажеш, коли вже не буде війни?

— Еге, ти тямущий хлопець.

— I тоді знову будуть жінки? — облизується Гайє.

— Авжеж, будуть.

— От сто чортів! — каже Гайє, і обличчя в нього лагіднішає. — Тоді я знайшов би собі огрядну молодичку, щоб з неї і куховарка була пристойна, та головне, аби в руки було що взяти — й притьмом у ліжко! Хлопці, ви тільки уявіть собі, справжня перина та ще на пружинному матраці! Та я цілий тиждень штанів би не натягав.

Усі мовчать. Картина надто звабна. Нас аж морозом проймає. Нарешті Мюллер отямлюється й питає:

— А потім?

Пауза. Тоді Гайє якось плутано пояснює:

— Коли б я був унтер-офіцер, то зостався б в армії на надстрокову службу.

— Чи ти, Гайє, здурів? — дивуюсь я.

Він спокійно відповідає теж запитанням:

— А ти коли-небудь різав торф? Ану спробуй.

По тих словах він витягає з-за халяви ложку й стромляє її в Альбертів казанок.

— Гірше, ніж, сидіти в окопах у Шампані, нічого немає, — заперечую я.

Гайє їсть і посміхається.

— Але торф різати довше. Та ще не можна й на годину вшитися.

— А все-таки, Гайє, вдома краще.

— Та не дуже, не дуже, — каже він і замислюється з розтуленим ротом.

З його обличчя можна прочитати, про що він думає. Про злиденну халупу на болоті, про важку роботу в пекучому степу від світання аж до вечора, про жалюгідну платню і брудну батрацьку одежу.

— А в армії у мирний час ніякого тобі клопоту, — просторікує він. — Щодня дають харч, а не дадуть, то знімеш галас; в тебе є ліжко і щотижня свіжа білизна, наче в якого дженджика; ти — унтер-офіцер, гарно вбраний, удень відбудеш службу, а ввечері ти сам собі пан і йдеш до пивнички.

Гайє надзвичайно пишається своєю ідеєю, він просто залюблений в неї.

— А як відслужиш дванадцять років, дістанеш пенсію і підеш у сільські жандарми. Тоді можеш цілісінький день гуляти.

Він аж упріває від тих мрій про майбутнє.

— Подумати лишень, як тоді пригощатимуть! Там — чарка коньяку, а там — півлітри горілки. Адже з жандармом усі схочуть жити по-доброму.

— Але ж ти ніколи не будеш унтер-офіцером, Гайє, — втручається Кач.

Гайє вражено дивиться на нього і замовкає. Напевне, в його уяві вже виникли тихі осінні вечори, неділі в селі, бамкання дзвонів, вечори й ночі, проведені з наймичками, гречані млинці із шкварками, безтурботні години дружніх балачок у пивничці.

Гайє не може швидко впоратись із своєю багатою уявою і дратується:

— I чого ви завжди якісь дурні питання вигадуєте?

Він натягує через голову сорочку і застібає мундир.

— Тьяден, а що зробив би ти? — питає Кроп.

Тьяден думає тільки про одне:

— Пильнував би Гіммельштоса, щоб не втік.

Мабуть, Тьяден залюбки посадовив би його в клітку і щоранку лупцював би ломакою. А Кропові він замріяно каже:

— Бувши тобою, я став би лейтенантом. Тоді ти зміг би його муштрувати, аж поки у нього в череві вода закипить.

— А ти, Детерінг? — допитується Мюллер. Він природжений учитель, завжди про щось питає.

Детерінг небалакучий, але на це питання відповідає. Він дивиться в небо й каже тільки:

— Я саме встиг би на жнива. Тоді підводиться і йде собі.

Детерінга обсіли клопоти. Його жінці доводиться самій пильнувати господарство. До того ж у них забрали двох коней. Він щодня читає газети, які сюди доходять: чи не йде дощ і в його закутку в Ольденбургу? Бо вони не встигнуть зібрати сіна.

I тут з'являється Гіммельдітос. Іде просто до нашого гурту. В Тьядена обличчя береться плямами. Він простягається на траві й від збудження заплющує очі.

Гіммельштос поводиться якось нерішуче, сповільнює ходу. Але все-таки підходить до нас. Ніхто й не збирається підводитись. Кроп зацікавлено втуплюється в нього.

Він стоїть перед нами й чекає. Всі мовчать, тоді він вигукує:

— Ну, як воно?

Збігає кілька секунд. Гіммельштос вочевидь не знає, як із нами поводитись. З найбільшим задоволенням він погнав би нас притьмом на муштру. Та, здається, він уже збагнув, що фронт — це не казарми. Він робить ще одну спробу, тільки тепер звертається не до всіх, а до одного, сподіваючись, що так буде легше дістати відповідь. Найближчий до нього Кроп, тож він і вщедряє його своєю увагою:

— А, ви теж тут?