— Бо не маю більш охоти до цієї проклятої пиятики. Ленц уважно подивився на мене, а тоді, звертаючись до Кестера, сказав:
— Наша дитина з'їхала з глузду.
— Облиш його, якщо не хоче. Ленц налив собі повну чарку.
— Хлопець уже з деякого часу трохи божевільний.
— Це ще не найгірше, — промовив я. Місяць, великий і червоний, викотився з-за фабричної покрівлі. Якийсь час ми сиділи мовчки.
— Скажи-но мені, Готфріде, — почав я, — ти фахівець у справах кохання, правда ж?
— Фахівець? Я старий майстер у справі кохання, — відповів скромно Ленц.
— Добре. Я б хотів знати, чи при цьому завжди поводяться по-дурному?
— Як це так, по-дурному?
— Та от так, ніби напідпитку. Базікають, плетуть дурниці, брешуть…
Ленц зареготався.
— Дитинко моя! Все кохання-це омана. Чудесна омана матері-природи. Глянь на цю сливу! Вона саме тепер обманює нас. Причепурилась, стала кращою, ніж буде потім. Було б жахливо, коли б кохання та мало діло з правдою. Хвалити бога, проклятущі моралісти не все це змогли підкорити собі. Я підвівся.
— Так ти гадаєш, що без деякої омани цього взагалі не буває?
— Не буває, дитинко.
— Але ж через це можна здорово в дурні пошитися… Ленц осміхнувся.
— Запам'ятай, хлопче: ніколи в світі не пошиєшся в дурні перед жінкою, якщо робиш будь-що заради неї. Навіть коли б грав найбанальнішу комедію! Роби, що хочеш -ходи на голові, плети дурниці, пишайся, як павич, співай їй серенади, тільки одного не роби: не будь діловим, не будь розсудливим!
Я пожвавішав.
— А ти як думаєш, Отто? Кестер сміявся.
— Мабуть, і справді так…
Він встав і відкрив капот мотора на «Карлі». Я приніс свою пляшку з ромом і поставив її на стіл. Отто завів машину. Мотор заторохтів глухо й спокійно. Ленц поклав ноги на підвіконня і вдивлявся в ніч. Я підсів до нього.
— Доводилось тобі коли-небудь напитись, коли був разом з жінкою?
— Частенько, — відповів він не ворухнувшись.
— Ну й як?
Він глянув на мене скоса.
— Ти хочеш сказати: а що робити, як чогось накоїв? Ніколи не перепрошуйся, дитинко! Нічого не говори. Посилай квіти. Без записки. Самі квіти. Вони покривають усе. Навіть могилу.
Я глянув на нього. Він сидів нерухомо. Очі його виблискували в яскравому світлі, що відбивалося знадвору. Мотор все ще працював, стиха похуркуючи; здавалося, ніби під нами легенько здригалася земля.
— А я, власне кажучи, випив би чогось, — сказав я, відкриваючи пляшку.
Кестер вимкнув мотор. Потім звернувся до Ленца:
— Тепер місяць уже добре світить, Готфріде, отож чарку й так можна знайти. Погаси ілюмінацію. Зокрема, на форді. Це дрантя своєю навскісною фарою нагадує мені війну. Коли такі штуки бува вночі намацували літака — не до жартів було. Ленц кивнув.
— А мені це нагадує… ну, та однаково… — Він встав і вимкнув фари.
Місяць піднявся над фабричною покрівлею. Він дедалі яснішав і висів тепер, як жовтий лампіон на сучках сливи. Гілки стиха погойдувалися на слабкому вітрі.
— Дивна річ, — сказав трохи згодом Ленц, — чого це ставлять пам'ятники різним людям, а чому не місяцеві або ось такому квітучому дереву…
Незабаром я попрямував додому. Відчинивши двері до коридора, почув музику — грамофон Ерни Беніг, секретарки. Тихенько співав чийсь ясний жіночий голос. Потім глухо забриніли скрипки і банджо. І знову той самий голос, ніжний, але настирливий, ніби сповнений щастя. Я прислухався, щоб розпізнати слова. Спів, тихий жіночий спів, звучав якось зворушливо саме тут, в темному коридорі, поміж швейною машиною пані Бендер і чемоданами подружжя Гассе. Видно було чучело голови дикого кабана над дверима кухні, чутно, як служниця брязкотить посудом.
«Як тільки могла я жити без тебе…» співав голос ось тут, за кілька кроків за дверима.
Я знизав плечима і пішов до себе в кімнату. Було чутно, як поруч сваряться сусіди. За кілька хвилин до мене постукав Гассе і ввійшов до кімнати.
— Не заважаю? — спитав він стомленим голосом.
— Аж ніяк, — відповів я. — Може, чогось вип'єте?
— Краще вже ні. Ось трохи посиджу… Він потупив очі в підлогу.
— Вам добре, — сказав він раптом, — ви собі сам один…
— Дурниці, — заперечив я. — Завше отак сидіти на самоті, це теж пса варте… можете мені повірити…
Він якось осів у кріслі, очі його здавалися скляними в напівтемряві кімнати, сповненої відблиском вуличних ліхтарів. Плечі вузенькі, похилі…
— Життя я уявляв собі зовсім інакше, — сказав він трохи згодом.
— Як і всі ми… — підтримав я.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу