Олександр Дюма - Три мушкетери

— Саме так, — прошепотів король. — Саме так розповідав про це й герцог. Бідолашний кардинал! Семеро за два дні, ще й найдорожчих його серцю; але вже досить, панове, чуєте, досить: ви добре помстилися за поразку на вулиці Феру, і навіть більше того. Ви мусите бути задоволені.

— Якщо ваша величність задоволені, — сказав Тревіль, — то ми також.

— Так, я задоволений, — відповів король, беручи з рук Ля Шене пригорщу золотих і висипаючи їх у долоню Д'Артаньянові. — Ось доказ того, що я задоволений, — додав він.

За тих часів уявлення про гордість було зовсім не таке, як за наших. Дворянин міг одержувати гроші з рук короля, не вважаючи це приниженням. Тож Д'Артаньян не вагаючись поклав у кишеню сорок пістолів і навіть палко подякував його величності.

— От і гаразд, — сказав король, глянувши на стінний годинник. — А тепер ідіть, бо вже пів на дев'яту; я вам казав, що чекаю на одну людину о дев'ятій. Дякую за вашу відданість, панове. Я й надалі можу покладатися на вас, чи не так?

— Ваша величносте! — вигукнули в один голос четверо товаришів. — Ми ладні дати себе порубати на шматки за нашого короля! — Добре, добре. Але лишайтеся цілими, так буде краще, і ви будете корисніші мені… Тревілю, — пошепки додав король, поки всі виходили, — оскільки у вас немає місця в полку мушкетерів, а крім того, ми вирішили не приймати в цей полк без певного випробування, то влаштуйте цього юнака в гвардійську роту вашого зятя пана Дезессара. Хай йому чорт, Тревілю, я наперед радію з гримаси кардинала: він розшаленіє! Але мені це байдуже; я маю на це право.

І король прихильно помахав панові де Тревілю рукою; капітан вийшов до своїх мушкетерів саме в ту мить, коли вони ділили між собою сорок пістолів, подарованих Д'Артаньянові.

А кардинал, як і передбачав король, так розлютився, що цілий тиждень не приходив грати в шахи, хоч це й не заважало королю при зустрічі вітати його найприязнішою усмішкою й питати найпривітнішим голосом:

— То як, пане кардинале, почуваються ваші бідолашні гвардійці Бернажу й Жюссак?

Коли всі вони вийшли з Дувру і Д'Артаньян спитав у друзів, що він має робити зі своєю часткою грошей, Атос порадив замовити розкішний обід у «Сосновій шишці», Портос — найняти слугу, а Араміс — познайомитися з гарненькою молодичкою.

Обід відбувся того ж таки дня, причому за столом слугував лакей. Страви замовив Атос, а слугу прислав Портос. То був пікардієць, якого славний мушкетер найняв саме для цього обіду на мості Ля Турнель, коли той плював через поручні, милуючись колами, що розбігалися по воді.

Портос вирішив, що таке заняття свідчить про схильність до глибокодумності та споглядання, і тому не вагаючись забрав паруб'ягу з собою. Поважний вигляд дворянина, до кого, як гадав Планше — так звали пікардійця, — він іде на службу, спокусив хлопця. Проте, дізнавшися, що його місце вже зайняте колегою на ймення Мушкетон, і почувши від Портоса, що хоч домашнє господарство мушкетера й дуже велике, але він не потребує, аби ним опікувалися двоє слуг, і тому Планше доведеться служити в Д'Артаньяна, він був помітно розчарований. Та, прислуговуючи за обідом, який давав його новий хазяїн, і побачивши, як, розплачуючись, той витяг з кишені пригорщу золотих, Планше вирішив, що знайшов своє щастя, і подякував долі за те, що потрапив на службу до такого креза [72] Крез — останній цар ранньорабовласницької держави в західній частині Малої Азії — Лідії, який правив з 560 по 546 рік до н. е. і якого вважали найбагатшою людиною свого часу. В переносному значенні — надзвичайно багата людина. . Так думав він аж до кінця бенкету, поки залишками їжі не відшкодував собі тривалий піст. Але ввечері, коли Планшешочав стелити постіль хазяїнові, його мрії розвіялись. У квартирі, що складалася з передпокою та спальні, було єдине ліжко. Планше ліг спати долі в передпокої на ковдрі, знятій з ліжка Д'Артаньяна, якому відтоді довелось обходитися без неї.

Атос також мав слугу на ймення Грімо, якого він вимуштрував на особливий лад. Цей гідний вельможа був дуже мовчазний. Ми, зрозуміло, маємо на думці Атоса. За ті п'ять чи шість років, що їх він прожив у найщирішій дружбі зі своїми товаришами Портосом і Арамісом, ті частенько бачили його усміхненим, але ніколи не чули, щоб він сміявся. Слова він промовляв уривчасто, але виразно, говорячи завжди тільки те, що хотів сказати, й нічого більше: ніяких оздоб, ніякого мережива. Він розповідав лише про суть події, не торкаючись подробиць.