Олександр Дюма - Три мушкетери

Це дуже втішило пана де Тревіля. Тепер він був певен, що за час між свідченнями пана де Ля Тремуйля і його власними на короля ніхто не вплине.

Справді, не минуло й десяти хвилин, як двері королівського кабінету відчинилися, і пан де Тревіль побачив на порозі герцога де Ля Тремуйля. Герцог підійшов до нього й мовив:

— Пане де Тревілю, його величність послав по мене, аби дізнатися, що трапилось учора вранці біля мого будинку. Я розповів щиру правду, тобто, що винні були мої люди і що я готовий просити у вас вибачення. Оскільки я вас зустрів, дозвольте мені зробити це зараз, і прошу вас вважати мене своїм другом.

— Пане герцогу, — відповів де Тревіль, — я так вірив у вашу чесність, що не просив у його величності іншого захисника, крім вас. Я бачу, що не помилився, і вдячний вам, що у Франції є людина, про яку, не помилившися, можна сказати все те, що я зараз сказав про вас.

— Чудово, чудово! — вигукнув король, який стояв у дверях і чув усі ці компліменти. — Тільки скажіть йому, Тревілю, коли вже він називає себе вашим другом, що я теж хотів би бути його другом, хоч він і залишає це без уваги; що минуло вже три роки, відколи я його бачив востаннє, і що я зумів його побачити знову лише тоді, коли послав по нього. Скажіть йому все це від мого імені, бо є такі речі, яких король не може говорити сам.

— Красно дякую, ваша величносте, — мовив герцог. — Але вірте — правда, це аж ніяк не стосується пана де Тревіля, — вірте, ваша величносте, що далеко не всі ті, кого ви бачите в себе повсякдень, вам найбільш віддані.

— То ви чули те, що я сказав? Тим краще, герцогу, тим краще! — вигукнув король, виходячи з кабінету. — А от і ви, Тревілю! Де ж ваші мушкетери? Я ще позавчора наказав вам привести їх до мене; чому ви цього не зробили?

— Вони внизу, ваша величносте, і з вашого дозволу Ля Шене може їх покликати.

— Так, так, хай заходять негайно; незабаром проб'є восьму годину, а о дев'ятій я чекаю на візит. Можете йти, герцогу, а головне — приходьте знову. Прошу вас, Тревілю.

Герцог уклонився і вийшов. У ту мить, як він одчиняв двері, троє мушкетерів і Д'Артаньян у супроводі Ля Шене з'явилися на верхньому майданчику сходів.

— Заходьте, забіяки, заходьте, — сказав король. — Я хочу вас полаяти. Мушкетери вклонились і ввійшли; Д'Артаньян ступив за ними.

— Тисяча чортів! — повів далі король. — Вас усього четверо, а ви за два дні перемогли в бою сімох гвардійців його високопреосвященства! Це занадто, панове, занадто. Якщо так триватиме й далі, то його високопреосвященство через три тижні змушений буде набрати наново всю свою роту, а мені доведеться пильнувати якнайсуворішого додержання едиктів. Одного, випадково — ще сяк-так; але сімох за два дні — це занадто. Навіть більше ніж занадто…

— І саме тому, як ваша величність може бачити, вони у відчаї, каються й просять їх вибачити.

— У відчаї й каються! Гм… — пробурмотів король. — Щось не дуже віриться — надто хитрі в них обличчя; особливо он у того, з гасконською фізіономією… Підійдіть-но сюди, добродію.

Д'Артаньян зрозумів, що король звертається до нього, і з найрозпачливішим виглядом ступив крок уперед.

— Ти ба! А мені казали, що це юнак. Та ж це хлопчина, пане де Тревілю, справжнісінький хлопчина! І саме він завдав Жюссакові отого страхітливого удару шпагою?

— Ще й два добрячих удари Бернажу.

— Справді?

— Не кажучи про те, — обізвався Атос, — що коли б він не врятував мене від рук Бікара, то я, певно, не мав би честі висловити найпокірніше шанування вашій величності.

— То цей беарнець, пане де Тревілю, справжнісінький демон, тисяча чортів йому в пельку, як сказав би мій батько! З таким завзяттям можна розідрати не один камзол і поламати не одну шпагу. Але ж гасконці й досі бідують, чи не так?

— Мушу зауважити, ваша величносте, що, хоча в їхніх горах і не знайдено досі покладів золота, Бог давно мав зробити для них це чудо в нагороду за ту підтримку, яку вони виявили його величності вашому батькові.

— А це значить, що гасконці зробили королем також і мене, чи не так, Тревілю, адже я — син свого батька?.. Гаразд! Хай буде по-вашому, я не заперечую. Ля Шене, підіть пошукайте в моїх кишенях — чи не знайдеться там сорок пістолів, і якщо знайдеться, принесіть їх сюди. А тепер, юначе, розкажіть по правді, як усе сталося.

Д'Артаньян розповів про вчорашні події, не минаючи жодної подробиці: як він, схвильований від радощів, що незабаром побачить його величність, не міг спати й прийшов до своїх друзів аж на три години раніше аудієнції; як вони разом подалися в гральний дім і як Бернажу, помітивши, що Д'Артаньян боїться, аби м'яч не влучив йому в обличчя, почав з нього глузувати і за це глузування мало не поплатився життям, а пан де Ля Тремуйль, який нічогісінько про це не знав, ледве не позбувся свого будинку.