Олександр Дюма - Три мушкетери

Близько шостої години Д'Артаньян прокинувся розбитий і втомлений, як здебільшого буває після погано проведеної ночі. Збирався він недовго; обмацав себе, щоб переконатися, чи ніхто не обікрав його під час сну, і, знайшовши перстень на пальці, гаманець у кишені й пістолети за поясом, підвівся, заплатив за вино і вийшов, сподіваючись, що вранці легше знайде свого слугу. І справді, перше, що він розгледів крізь вогкий сіруватий туман, — це постать вірного Планше, який чекав на свого хазяїна з двома кіньми на поводу біля дверей злиденної корчми, яку Д'Артаньян вночі проминув, навіть не підозрюючи про її існування.

Замість їхати додому, Д'Артаньян зіскочив з коня біля дверей пана де Тревіля і хутко піднявся по сходах. Цього разу юнак вирішив розповісти капітанові мушкетерів про все, що сталося. Безперечно, пан де Тревіль дасть йому добру пораду з приводу цієї історії, до того ж, він майже щодня бачить королеву, і, можливо, йому пощастить довідатись у її величності бодай щось про бідолашну жінку, якій, певно, довелося тепер заплатити за відданість своїй володарці.

Пан де Тревіль вислухав юнака з увагою, яка свідчила, що він вбачає у цій пригоді дещо більше, ніж любовну інтригу.

— Еге, — мовив він, коли Д'Артаньян скінчив свою розповідь. — Ясно, що тут не обійшлося без його високопреосвященства.

— Що ж тепер робити? — спитав Д'Артаньян.

— Нічого, тим часом анічогісінько, крім єдиного, — якомога швидше виїхати з Парижа, як уже я вам казав. Я побачу королеву, розповім їй про подробиці викрадення бідолашної жінки, чого вона, звичайно, не знає; це допоможе їй у розшуках, і коли ви повернетесь, я поділюся з вами приємними новинами. Покладіться на мене.

Д'Артаньян знав, що пан де Тревіль, хоч і гасконець, а не любить давати обіцянки; та вже коли він щось комусь обіцяв, то робив більше, ніж обіцяв. Отож Д'Артаньян уклонився йому з вдячністю за все минуле й за майбутнє, а шановний капітан, який теж вельми прихильно ставився до цього хороброго й рішучого юнака, щиро потис йому руку й побажав щасливої дороги.

Д'Артаньян послухався поради пана де Тревіля й поспішив додому, на вулицю Могильників, — складатися в дорогу. Підійшовши до будинку, він побачив пана Бонасьє, який у халаті стояв на порозі. Все, що вчора обачливий Планше казав про підступність їхнього хазяїна, враз пригадалося Д'Артаньянові, і він глянув на Бонасьє уважніше, ніж раніше. Справді, крім жовтавої хворобливої блідості, яка свідчила про розлиття жовчі в крові і, можливо, таки мала свою причину, Д'Артаньян помітив у його обличчі щось відразливе, гидке. Шахрай сміється не так, як чесна людина, облудник плаче не тими слізьми, якими плаче людина щира. Всяка нещирість — маска, і хоч як добре вона буде зроблена, але, придивившися уважно, її завжди можна відрізнити від справжнього обличчя.

Отож Д'Артаньянові здалося, що пан Бонасьє носить маску, до того ж найвідразливішу маску.

Відчуваючи огиду до галантерейника, він хотів пройти до себе, навіть не привітавшися з ним, але, як і напередодні, пан Бонасьє сам озвався до юнака.

— Он як, молодий чоловіче, — сказав він, — ми, здається, бенкетуємо вже до ранку? Вибило сьому годину, хай йому чорт! Схоже на те, що ви вирішили вертатись додому тоді, коли всі добрі люди йдуть з дому.

— А вам не закинеш того самого, добродію Бонасьє, — відповів юнак. — Ви — справжнісінький взірець статечності. Правда, коли маєш молоду та гарну дружину, то не побіжиш за щастям: воно само приходить у дім. Чи не так, пане Бонасьє?

Бонасьє зблід, як смерть, і криво посміхнувся.

— Ха-ха, ви дуже веселий співрозмовник, — сказав він. — Але де це ви в біса вешталися вночі, мій юний пане? Певно, путівці не такі вже й зручні для прогулянок?

Д'Артаньян глянув на свої заболочені чоботи, потім його погляд ненароком ковзнув по черевиках і панчохах галантерейника. Вони, схоже, побували в одній калюжі: і ті, й ті були забрьохані однаково.

Раптом Д'Артаньянові сяйнуло. Той низенький сивий гладун, той одягнений у темне вбрання, схожий на слугу підтоптаний чоловічок, з яким так зневажливо поводилися вершники, що супроводили карету, був не хто інший, як Бонасьє.

Чоловік керував викраденням своєї дружини!

Д'Артаньян ледве стримався, щоб не схопити галантерейника за горло й не задушити його. Але, як ми вже казали, він був розважливий і обережний, тож миттю опанував себе. Г все ж юнак так змінився на обличчі, що Бонасьє перелякався на смерть і мимоволі позадкував; але він стояв біля зачиненої стулки дверей, і ця перешкода змусила його залишитись на місці.