Віктор Савченко - Дві вершини Гороскопу

— Може я помилюся. Але якби мене запитали, що треба аби зробити відкриття, я відповів би: спромогтися побачити за окремими деталями ціле. Щойно Андрій Микитович дав нам урок такого бачення…

«Поштовх потрібен, — подумав Зорін. — Сильний поштовх в глибині свідомості, який би тормоснув не тільки розум і почуття, а й невидимий план людського Я. Таке виверження думки може статися в найнесподіваніших випадках. Воно може прийти у сні, в якійсь екстремальній ситуації, а може з’явитися і в час розслаблення.»…На мить у пам'яті полинула сумна лірична мелодія. На місці стіни з портретом Сєченова виникла сцена з декораціями до опери Пучіні. Актриса, котра грала роль Мадам Батерфляй, мала чарівний голос. Зорін насолоджувався співом, його погляд відпочивав на блискуче виконаних декораціях, поруч сиділи доньки — Марина й Ольга, які його й привели в оперу… І раптом — ідея! Вона увірвалася невідомо звідки, адже ні про що таке він не міркував. Враз змішалися люди в залі, сцена, кольори і звуки; натомість із хаосу з’явилася формула. Досі вона була десь глибоко в його думках. І ось, раптом, в мить умиротворення… «Авжеж, Спасов також має рацію, — подумав Зорін. — А тільки без осяяння, що мусить статися бодай один раз у житті, не буде відкриття. З ним — осяянням приходить і потужний запас волі». Зорін пригадав, як після того випадку він став відчувати час — дні, години, навіть хвилини. З кожною втраченою миттю він почував себе пограбованим.

Розтанула прозора перетинка, за якою на мить опинився Зорін. Долинув голос Спасова:

— Як ви вважаєте, Андрію Микитовичу, що потрібно вченому, аби зробити відкриття?

— Ідеєю треба жити, — мовив Зорін. — Ну, і звісно, те, що ви сказали…

«Пробоїна потрібна, — подумав він. — Між цим і тим світом. Треба, щоб тебе хоч на мить туди впустили».

— …Ну, і звісно, наполегливість, — провадив він. Бо переконати у правоті нової ідеї значно важче, ніж до неї прийти. Ви маєте усталений порядок, на якому часто тримається чийсь авторитет. По суті ви втягуєтесь у боротьбу на два фронти: ідей і людей. І другий фронт значно важчий — повірте мені.

— Цікава думка… — мовив Спасов. — Ну, а тепер повернемося до того, що я сказав на самому початку, що це, хе-хе, симпозіум. Ми послухали вчених з України, тепер послухаємо росіян. Прошу Нелю Пилипівну, — звернувся він до білявої, за методикою якої лікували суглоби.

Позаду залишилися вогні Волгограду, поїзд в'їздив у темряву.

Цього разу Зорін і Колесникова їхали в напівпорожньому вагоні. В купе ще витали запахи парфумів, що їх залишили по собі дві співробітниці кафедри, котрі разом із Спасовим прийшли їх провести., а на дні пластмасових келишків червоніло кримське вино, яке вони тут випили «на коня».

«Все було по-людському», — подумав Зорін. Він спостеріг, що обличчя його супутниці, котре до прибуття у Волгоград виказувало очікування чогось не дуже приємного, тепер світилося оптимізмом.

— Знаєте, Андрію Микитовичу, — озвалась Лариса, — до мого аспірантського плану доведеться, мабуть, вносити зміни.

— Так?

— Так. Сьогодні я подивилася на нашу тему чужими очима. Вона, справді, варта уваги. — Раптом запитала — Як ваша рана?

— Трохи шпигає.

Колесникова промила поріз перекисом водню зі своєї мініатюрної аптечки, змастила йодом. Відчуваючи дотики її рук, Зорін вперше подивився на неї очима не колеги, а чоловіка, та завважив, що вона не обділена ні вродою, ні поставою. «Єдина вада — подумав він з іронією, — що вона значно молодша від мене». Він поспішив відвести очі, аби не виказати ніжності, що в них на мить сяйнула.

— Я ось подумала, — озвалась Лариса, притискаючи по краях свіжий пластир, — чи не могли б ви стати моїм науковим керівником? Тобто другим…

— Але ж я — гірник, — здивувався Зорін.

— Ну, перший керівник Дзяк — медик, а ви — другий… В медичних колах вас знають. До того ж ви — батько бішофіту.

— Хм, батько… А як на це подивиться Георгій Вікторович?

— Добре подивиться, бо це його ідея.

— Он воно що. А мені він жодного разу…

— Ну, він — на мій розсуд…

«Щастить мені на Колесникових, — подумав Зорін. — Володимир Колесников — мій учень і друг, тепер ось Лариса…» Він пригадав, як здивувався, коли Дзяк запропонував йому в помічниці свою аспірантку на прізвище Колесникова. Як потім з’ясувалося, вони з Володимиром не були навіть знайомі.

У кабінеті ще витав дух вченої ради відділу, на якому доктор наук Халимендик доповідав про наслідки впровадження його розробки в шахтах Західного Донбасу. Ідея була, справді, оригінальна. Штрек, який від природних факторів і техногенних коливань масиву шахтного поля часто деформувався, тепер поводив себе як броньована гнучка труба — без руйнування кріплення. Він нагадував чимось велетенського дощового черв’яка в товщі порід, якого можна було зігнути, але неможливо було сплющити.