Віктор Савченко - Дві вершини Гороскопу

«Бреше, а приємно, — подумав Зорін. — Чхати їй на всі відкриття світу».

Номер виявився двокімнатним і коштував недешево. В двох кімнатах, де було все, що треба для сімейного життя: телевізор, холодильник, шафа з набором посуду, Зоріна зацікавило тільки радіо. Був час вечірніх новин.

Він почув знайомий голос радіожурналіста «Маяка», потім свій. Смислу сказаних ним і журналістом слів не вловлював, а тільки знав, що повідомляють світові про нове відкриття. Наступного дня інформація про це з’явиться в усіх центральних газетах, згодом буде знято й показано по телебаченню документальний фільм, але смак першого ковтка слави він звідав насамоті в готельному номері, стомлений від емоційних спалахів та очікування гіршого. В нього з’явилося відчуття, ніби він щойно вийшов з глибокого крутого тунелю, що ним сходив довгих двадцять років, та скинув важкий рюкзак. А ще він подумав, що з цього моменту для нього вже не будуть відігравати великої ролі в житті викидайли різного рівня.

«Не треба музики і квітів…» — іронічно посміхався Зорін, сходячи з московського поїзда в рідному місті.

Його, й справді, ніхто не зустрів. Та вдома на нього очікував букет троянд, а під ним — листівка з

привітанням дружини й дочок з відбитками губної помади. Він прочитав на тій листівці також і те, чого там не було написано: «Може хоч тепер ти частіше буватимеш з нами».

А ще він уловив запах борщу з кухні, свіжого, звареного вранці, спеціально до його приїзду.

Легковик директора шахти, проминувши самарські плавні, крізь які пролягала траса «Харків—Сімферополь», вискочив на згірок і вже нісся вздовж смуги дерев. Займався ранок останнього дня червня; дорога ще не перетворилася на суцільний потік автомашин, і водій витискав швидкість до ста двадцяти кілометрів за годину.

— …А він вам пояснив, чому? — озвався Колесников, котрий сидів поруч з водієм.

— Ну, сказав по телефону, що хоче показати нове кріплення.

— Та він уже ж показував.

— То був просто сталевий профіль. А тепер ним уже кріпиться штрек.

— Он воно що… — Колесников покосився на водія, додав — Ризиковано.

«Авжеж…»— подумав Зорін.

— Втім, для науки корисно, — знову озвався Колесников. — Негативний результат — також результат.

— Мабуть що… — погодився Зорін, а сам міркував — «Тільки не тепер, коли стагнують геть усі виробництва».

Юрій Михайлович Халимендик, [30] [30] Халимендик Юрій Михайлович — доктор технічних наук, лауреат Державної премії України, генеральний директор холдингової компанії «Павлоградвугілля», спеціаліст в галузі шахтного будівництва та підземного видобутку вугілля. Автор відкриття № 43 «Закономірність руйнування гірничих порід в приконтурній області виробки». директор шахти «Західно-донбаська», у якого Зорін був науковим керівником докторської дисертації, втім, запросив їх не тільки аби показати зразок кріплення, що він почав застосовувати. Наміри були серйозніші. Демонстрація кріплення мала покласти край багаторічній полеміці; звісно, на користь Халимендика.

Чи не найбільших втрат зазнавали шахти від того, що доводилося перекріплювати гірничі виробки. Надто на глибоких горизонтах, де товстелезні сталеві профілі крутило немов дріт. Боротися з цим лихом було неможливо. Для Зоріна, котрий вісім років пропрацював ученим секретарем секції гірничого тиску при Мінвуглепромі СРСР, це була аксіома.

Показував Зорін Халимендику і свої власні заміри зсувів порід на багатьох шахтах, аж до глибин 1000–1200 м. Руйнувалися навіть виробки, що їх підтримували товстелезні залізобетонні блоки.

«Такій силі, справді, протидіяти неможливо, — погоджувався Халимендик. — Та й не потрібно. Її просто слід розкласти на складові. І вже з ними боротись». Він наводив якісь розрахунки, але ні на Зоріна, ні на вчених відділу вони враження не справляли. Директорові-вченому закидали навіть незнання природи гірничого тиску.

В очах Зоріна заряботіло. Одразу за придорожніми деревами розкинулося соняшникове поле. Міріади маленьких сонць зливалися в суцільне море жовтизни. На мить у пам’яті постала хата під очеретом і головки соняхів уздовж паркану… Хоч недовго йому судилося мешкати в Мишуриному Розі, але то було місце першого ковтка повітря, першого крику і перших откровень.

«Жив колись старий козак війська запорозького Мишура, — згадав Зорін оповідь діда Архипа. — Бачиш, як круто — рогом Дніпро повертає? Ото ж Мишура й збудував на тому місці причал і переправу. Тому й місцину нарекли Мишуриним Рогом».