Віктор Савченко - Дві вершини Гороскопу

— Монографія вийшла, справді, без нього, але тому, що він сам не забажав бути співавтором. Вважав таке некоректним.

— Ось бачите. Якщо Абрамов відмовився від авторства у книзі, то він, я в цьому переконаний, відмовився б і від авторства у відкритті,— сказав Потураєв і перевів погляд на залу. — У кого які будуть міркування з цього приводу? — Він давав зрозуміти, що з Зоріним діалог вичерпано.

Ніхто не озвався.

— Гаразд, — знову Потураєв, — маємо виключити ще бодай одного. Тоді залишаться троє від нас.

Зорін розумів, що зараз говорив не відомий вчений, академік Потураєв, а директор інституту Потураєв і що відбувалася підміна пріоритету автора на пріоритет організації. У Потураєва-директора була своя правда, адже від підвищення іміджу ІГТМу виграють усі. Але така логіка була йому — Зоріну чужа. Та виступити й сказати про це він не наважився.

— Пропоную вам, друзі, — звернувся головуючий до Дегтяря та Шевельова, які сиділи поруч, — кожному прикинути, чи досить вашої участі у промисловому експерименті, аби претендувати на звання першовідкривача.

Настала пауза. Потураєв, що досі вів засідання стоячи, сів. Власне, тим він давав змогу присутнім обмінятись між собою думками. Пауза затягувалась. І тоді подав голос професор Забігайло:

— Валентине Микитовичу, — звернувся він до головуючого, — а, може, ми так зробимо: нехай Зорін і троє співавторів їдуть до Пєтухова і там разом з пєтуховськими доводять своє право? Бо може статися так, що ми відсіємо наших, котрі причетні до відкриття більше, ніж там, у Маркшейдерському.

Потураєв зрадів. Процедура вибору співавторів гнітила його. Він подивився вдячно на Забігайла. Його постать знову вивищилась над залом.

— Слушно. Дуже слушно Володимире Юхимовичу, — сказав він. — А то ми тут травмуватимемо наших, а там невідомо ще кому з їхніх віддадуть перевагу.

Гомін, що панував у залі, стих.

— Будемо голосувати? — запитав Потураєв. — Отже, ні? Тоді засідання оголошую закритим.

«Десант із Дніпропетровська», як назвав їхню групу Дегтяр, висадився в аеропорту «Північної Пальміри» в передобідню пору.

Зорін, сидячи на задньому сидінні таксі поруч з Шевельовим, [19] [19] Шевельов Гарій Агапович — доктор технічних наук, професор, завідуючий відділом ІГТМ НАН України, лауреат премії імені А.М.Динника з механіки, спеціаліст в галузі аерогазодинаміки вугільних шахт. міркував, що весь клопіт з авторством — передчасний. Їм двічі відмовляли в реєстрації заявки. Перший раз, коли порадили об’єднатися з ученими Маркшейдерського інституту, другий — коли в Комітеті, вже ознайомившись з їхньою спільною роботою, сказали, що заявка, скоріше за все, підпадає під закономірність. Так сказав працівник Комітету Потоцький, [20] [20] Потоцький Володимир Вікторович — кандидат економічних наук, виконавчий директор Міжнародної асоціації авторів наукових відкриттів. з яким у Зоріна за багато років склалися товариські стосунки і який знав абсолютно все, що коїлося в світі в галузі гірничої науки. Потоцький був першим, хто визначав «патентну чистоту» заявок, а вже за ним стояла комісія.

Сьогодні їм, «дніпропетровському десанту», належало не так з’ясувати авторство, як переробити заявку, а це — нова формула відкриття, нові засоби обгрунтування і таке інше. Втім, це турбувало одного тільки Зоріна.

Кандидати технічних наук Шевельов і Дегтяр, мабуть, бачили в авторстві не тільки вибитий рядок на скрижалі науки, а також потужне сприяння в захисті докторських дисертацій.

Для пенсіонера Полуянського авторство відкривало перспективу залишатися на плаву ще багато років, а, як пощастить, то й захистити докторську. І це була б компенсація за його громадську діяльність, що лежала на ньому від закладин ІГТМу, за участь у спорудженні інститутських корпусів. Станіслав Антонович міг би так само, як його молодші колеги, втягнутись у змагання в суто науковому плані, але комусь потрібно нести важке, та й невдячне, громадське ярмо. І він ніс його сумлінно все свідоме життя.

Будинок Всесоюзного науково-дослідного маркшейдерського інституту на Василівському острові споруджувався, мабуть ще тоді, коли місто носило назву Санкт-Петербург. Його було призначено для установи всеімперського значення. Який заклад у ньому перебував до того часу, коли сюди вселилися вчені, Зорін не знав. Але, піднімаючись широкими сходами, він розумів задум архітектора: створити таке враження, аби людина не відчувала на собі ні тісноти, ні низької стелі, та водночас усвідомлювала, що за тим стоїть велика й могутня держава.