Іван Котляревський - ЕНЕїДА

Буцім з Лависей обнімався,

Буцім до пазухи добрався,

Буцім і перстень з пальця зняв;

Ловися перше мов пручалась,

А послі мов угамовалась,

І їй буцім Еней сказав:

«Лависю, милеє кохання!

Ти бачиш, як тебе люблю;

Нащо се наше женихання,

Коли тебе навік гублю?

Рутулець Турн тебе вже свата,

За ним, бач, тягне і Амата,

І ти в йому находиш смак.

До кого хіть ти більшу маєш,

Скажи, кого з нас вибираєш?

Нехай я згину, неборак!»

«Живи, Енеєчку мій милий, -

Царівна сей дала одвіт, -

Для мене завжди Турн остилий,

Очам моїм один ти світ!

Тебе коли я не побачу,

То день той і годину трачу,

Моє ти щастя, животи;

Турн швидше нагло околіє,

Ніж, дурень, мною завладіє,

Я вся - твоя, і пан мій - ти!»

Тут Турн без пам'яті схватився,

Стояв, як в землю вритий стовп;

Од злості з хмелю ввесь трусився

І сна од яву не розчовп:

«Кого? - мене! і хто? - троянець!

Голяк, втікач, приплентач, ланець!

Звести? Лавинію однять?

Не князь я! - гірше шмаровоза,

І дам собі урізать носа,

Коли Еней Латину зять.

Ловися шмат не для харциза,

Який пройдисвіт єсть Еней;

А то - і ти, голубко сиза,

Ізгинеш од руки моєй!

Я всіх поставлю вверх ногами,

Не подарую вас душами,

А більш Енею докажу.

Латина же, старого діда,

Прижму незгірше, як сусіда,

На кіл Амату посаджу».

І зараз лист послав к Енею,

Щоб вийшов битись сам на сам,

Помірявсь силою своєю,

Достав од Турна по усам;

Хоть на киї, хоть кулаками

Поштурхатись попід боками

Або побитись і на смерть.

А также пхнув він драгомана

І до латинського султана,

Щоб і сьому мордаси втерть.

Яхидна фурія раденька,

Що по її все діло йшло;

До людських бід вона швиденька,

І горе миле їй було.

Махнула швидко до троянців,

Щоб сих латинських постоянців

По-своєму осатанить.

Тогді троянці всі з хортами

Збирались їхать за зайцями,

Князька свого повеселить.

Но «горе грішникові сущу, -

Так київський скубент сказав, -

Благих діл вовся не імущу!»

Хто божії судьби пізнав?

Хто де не дума - там ночує,

Хотів де бігти - там гальмує.

Так грішними судьба вертить!

Троянці сами то пізнали,

З малою речі пострадали,

Як то читатель сам уздрить.

Поблизь троянська кочовання

Був на одльоті хуторок,

Було в нім щупле будовання,

Ставок був, гребля і садок.

Жила Аматина там нянька,

Не знаю, жінка чи панянка,

А знаю, що була стара,

Скупа, і зла, і воркотуха,

Наушниця і щебетуха,

Давала чиншу до двора.

Ковбас десятків з три Латину,

Лавинії к Петру мандрик,

Аматі в тиждень по алтину,

Три хунти воску на ставник;

Льняної пряжі три півмітки,

Серпанків вісім на намітки

І двісті валяних ґнотів.

Латин од няньки наживався,

Зате ж за няньку і вступався,

За няньку хоть на ніж готів.

У няньки був біленький цуцик,

Її він завжди забавляв;

Не дуже простий - родом муцик,

Носив поноску, танцьовав,

І панії лизав од скуки

Частенько ноги скрізь і руки,

І тімениці вигризав.

Царівна часто з ним ігралась,

Сама цариця любовалась,

А цар то часто годував.

Троянці, в роги затрубивши,

Пустили гончих в чагарі,

Кругом болото обступивши,

Бичами ляскали псарі;

Як тілько гончі заганяли,

Загавкали, заскавучали,

То муцик, вирвавшись надвір,

На голос гончих одізвався,

Чмихнув, завив, до них помчався.

Стременний думав, що то звір.

«Атю його! гуджа! - і крикнув,

І з свори поспускав хортів;

Тут муцик до землі прилипнув

І дух від ляку затаїв;

Но пси, сонюхавшись, доспіли,

Шарпнула муцика, із'їли

І посмоктали кісточки.

Як вість така дійшла до няньки,

То очі вип'яла, як баньки,

А з носа спали і очки.

Осатаніла вража баба

І крикнула, як на живіт,

Зробилась зараз дуже слаба,

Холодний показався піт,

Порвали маточні припадки,

Істерика і лихорадки,

І спазми жили потягли;

Під ніс їй клали асафету

І теплую на пуп сервету,

Іще клістир з ромну дали.

Як тілько к пам'яті вернулась,

То зараз галас підняла;

До неї челядь вся сунулась

Для дива, як ввесь світ кляла;

Потім, схвативши головешку

І вибравшись на добру стежку,

Чкурнула просто до троян;

Всі курені їх попалити,

Енея заколоть, побити

І всіх троянських бусурман.

За нею челядь покотила,

Схвативши хто що запопав:

Кухарка чаплію вхопила,

Лакій тарілками шпурляв;