Олександр Довженко - Повість полум'яних літ

— Е, Романе!.. — сказав Хома, маючи, певно, на думці впіймати його на якомусь слові.

— А ти не екай мені перед генералом! Сьогодні з ними гуляю, а завтра вони мене в атаку посилатимуть, так ти їм про мене будеш тут екати! Тобі скільки? П'ятдесят п'ятий?

— П'ятдесят шість.

— Ну, ось бачиш. А я призваний. — Клунний видобув з кишені призивну посвідку. — Ось! Ти про мене екаєш, а я завтра подвиг зроблю! От візьму й зроблю!

— Роби, — сказав Хома, — тільки ж не треба так неполітично розмовляти. Роман образився.

— Ну, ви подумайте... Товаришу генерал, що ви скажете?

— Не розумію, про що мова, — сказав генерал, остаточно зацікавлений цією дипломатичною розмовою.

— А мова про те, — Роман рішуче махнув рукою, — що я хочу запитати вас, як рідного, вибачайте, брата, так ось рота затуляють.

— Хто?

— Ніхто не затуляє. А тільки ми його знаємо: за хвилину такого може наговорити, що за п'ять років потім не відкрутишся.

— Дурниця!

— Про мене, нехай, нехай буде дурниця, питайся, тільки нас не вплутуй, — сказав Хома. — Ми на цю мову не пристаємо.

— А в чім річ? — спитав генерал.

— А в тому, що страшні речі скоїлись. Генерал помітив, що Роман був добре напідпитку й що його мучить якась нісенітна думка.

— Вже ж такого розору, вогню та нівечення від сотворіння світу не бачено. Вірно я кажу?

— Ну, припустімо, — сказав генерал.

— Так от спало мені на думку...

— Та помовч, Романе, годі.

— Мені не шкода! — випалив Роман, вдаривши себе кулаком у груди й пильно вдивляючись в лице генералові.

— Чого саме?

— Анічогісінько! Нехай горить! І нехай воно прахом ляже! Бо все ж іде на краще, от пригадаєте моє слово!

— Романе, чи ти здурів, чи п'яний?

— Не п'яний я.

— Ну, годі! Кинь-но вже. — Ковалеві Сильвестру було дуже ніяково й прикро. — Вибачайте, товаришу генерал.

— Не перебивай. Дай перевірити душу на розумній людині. Я тверезий. Я такий тверезий, товаришу командуючий, — казав Роман генералові, що мене вже нічим не напоїш... Нема жалю! Був, і нема. Отак от. Зрозуміло? І от я думаю — чому? Що я за людина?

— Совісті в тебе нема, — з докором сказав Хома.

— Ні, є. А в вас нема інтелігентності ніякої! — розсердився Роман. — Образливо мені, так! Приходять двоє гітлерівців, один по-нашому навіть говорить, мабуть, чи не з колоністів. У вас, каже, все погане, а самі ж завидющі, жаднючі, аж трусяться. Ах, ти ж, кажу, розтуди твою, грабіжнику, злодюго! Геть, кажу, злидні! Напідпитку трохи був.

— Ну й що?

— Розстріляли, сучі сини. Ось, бачите, дірка. Сюдою увійшла, а сюдою ось вийшла. А це друга. Мало не пропав... А оте все, — Роман махнув в напрямі вигорілої вулиці, — все тлін, мотлох... Хіба це... не довіку ж під стріхою та стріхою. Хіба це житло?

— Романе!

— Та коли вже ніякої тобі влаштованості нема, а в війні ми, бач, гору взяли, наше таки зверху, то й краще, виходить, має тепер прискоритись, душа з нас геть! Як ви гадаєте, мушу я жалкувати за цим усім? — Роман ударив себе кулаком у груди і вп'явся очима в генерала.

Всі принишкли.

— Якого року? — спитав генерал, посміхаючись.

— П'ятдесят! — відповів Роман.

— Однолітки. Питання цікаве. Хай молоді скажуть. Бо ж вони в основному воюють. Орлюк !

— Єсть. Орлюк встав.

— Народ цікавиться, як воювали, як проливали кров. З чим додому вертали. Чого жаль, чого не жаль, які думки? Які бажання?

— Бажаю перемоги! — сказав Орлюк.

— Ні, ти особисто скажи! — перебив Роман.

— Кажи особисто!

— Особисто я, безумовно, воював, сказати б, три роки майже. Є поранення...

— Це не відповідь, це факти, в мене теж вони є!

— Кажіть цілком особисто...

— Особисто я не з Америки прибув, а з фронту, — сказав Орлюк, звертаючись до Романа. — І цілком не розумію, де воно починається, це ваше питання. Коли я скажу, що бажаю розкішну хату на місці оцих руїн, чи дітей у цьому саду, чи багатий врожай пшениці, саду, чи гарної одежі зажадаю, чи картини, — хіба це цілком особисте?.. Дозвольте товаришу генерал?

— Кажіть, кажіть.

— Ніколи в боях, або коли лежав поранений, чи побачив розвалену хату, де на печі замерзли батько мій і мати й сестер моїх занапащено, ніколи не хотілось мені нашої перемоги так, як сьогодні, коли стояв з Уляною перед законом. Коли ви говорили про продовження роду в ім'я блага держави, я раптом ніби побачив на мить усіх загиблих товаришів, усіх! І я збагнув сьогодні життя. — Орлюк оглянув своїх гостей, руїни навколо й величну далечінь Задніпров'я. — Так! Мені дуже жаль! Жаль мені вбитих, замордованих, жаль кожної вдови, сироти, жаль кожну хатину, кожну потолочену ниву, кожне зруйноване місто. Ненависть і презирство ношу я в своєму серці до фашизму, бажаю добра народам, тому цілком особисто битись хочу, тому що бажаю перемоги й більше поки нічого не бажаю!