Олександр Довженко - Повість полум'яних літ

— Ти завжди з усього сміявся.

— Я діяв, і мені повсякчас було ніколи. Було мені ніколи аж до самого кінця. Мало любив тебе, хоч і народжений був для любові та миру.

— Прощаю...

— Мало голубив...

— Мало.

— Часом забував зовсім. В походах жалість гнав. Суворий був я й часто навіть злий і грубий, щоб не розслаблювати себе серед прокльонів, криків про пощаду, труднощів та іншого. Клятвеним був мій час, і я виконував свою клятву серед гуркоту й скреготу заліза, поки одного разу не розлетівся кривавим шматтям.

— Мученику!..

— Ні. Моє страждання було хвильовим. Ти хочеш знати — я ніби весь зрісся з цим страшним ремеслом битв. Я знав навіть радощі свого ремесла, і помер я в хвилину захвату. Я йшов тоді в наступ, і ворог тікав перед мене. Так і перекажи своїм дітям — під кінець тікав мій ворог передо мною, тікав.

Довго дивились Орлюк і Уляна вслід танкам. І тільки коли останні машини зникли в пітьмі за горбом, і гул моторів, і брязк заліза злилися вдалині в знайому музику похідних ночей, Орлюк поглянув на молоду дружину.

— Ну, Улю, пішли.

— Ходімо. Навіть не віриться, — тихо зітхнула Уляна, відповідаючи на щось своє.

— Так, розумію.

— Залишились удвох, і я неначе, правду тобі скажу, і з тобою, й ні. Половина з тобою, щаслива, — половини нема. Пішла з ними й не може повернутись до тебе.

— І мені так.

— Мені так сумно.

— І мені.

— Правда?

— Еге. Я ж про тебе зовсім часом забувала.

— І я.

— Правда?

— Ну, де там не забути...

Вони зрозуміли, що не вийшли ще з війни. Вони належали ще їй, як палаюча будівля належить вогню. Перед ними поставали в пітьмі кричущі заграви трьох полум'яних літ.

Вони згадали, як гнів загиблих товаришів міцнив їх відвагу. Як, забуваючи одне про одного на нескінченно важких дорогах війни, вони частку своєї любові переносили на товаришів по зброї. Як любили вони їх, мов частинку самих себе, свого гніву, й чим далі, тим дужче, і ця любов підносила їх дух і привела додому. Смерть довго полювала за ними і не вполювала. Вони підійшли до своєї хати.

— Хто тут? — пролунав незнайомий голос вартового.

— Свої.

— Тут зайнято.

Виявилось, їхню хату зайняли вже. З двадцятеро фронтовиків спало вже на долівці, на ліжку, лавах, полу. Один поранений казах лежав навіть на столі й тихо стогнав.

Вони пішли до Антоніни. Там було те ж саме. Тоді Антоніна постелила їм шлюбну постіль у садку на старих санях. Вони були щасливі під відкритим зоряним небом.

— Яке небо! Іване, глянь... Кінчилась наша війна.

— Ні. О ні!

— Яке величезне неймовірне життя! Яка війна!

— Ага.

— Ми ніде про це не читали.

— Не читали, не думали. І ніхто не думав.

— Все наче сон.

— І мені. Так, ніби ми ціле сторіччя прожили.

— Атож. Ти помітив? Все-все стало іншим. Все змінилось.

— Так. І я?

— І ти.

— А ти?

— І я. Але ж ти весь вже зі мною?

— А ти?

— Мені здається — так. А ти?

— Я? Пам'ятаєш, я не раз казав тобі перед війною про свою жадобу до життя?

— Так.

— Мені завжди хотілось ніби роздвоїтися, розмножитися, розірватися на сто шматків, і щоб кожна моя частина жила, й творила, й пізнавала різне гарне, і щоб все це був я.

— Пам'ятаю.

— Тобі вже нічого не шкода там?

— Ні.

— Ти любиш мене?

— Я люблю тебе.

— Я люблю тебе. Я люблю в тобі все — люблю землю, по якій ти так багато пройшла. Люблю небо й повітря, яким ти дихаєш.

— Коханий мій.

— Кохана моя. Я люблю тебе, як хліб і мед і як воду. Люблю цей сад, і цей берег, і Дніпро, в якому ти купалась, маленька рибка, й пила з нього, й сміялась на його піщаних берегах.

— Я заплющу очі, — кажи.

— Я багато... вбив.

— Не треба.

— Не буду. Я ж бо й сам весь поранений...

— Ні. Ні. Кажи, що ти думав.

— Я думаю, що ми з тобою знов стоїмо біля основ життя. Вся найголовніша праця у нас, що б хто не казав. Вся краса, якої шукають художники, поети, всі пейзажі, всі сходи й заходи сонця, всі трави, квіти, плоди, насіння, всі жнива, всі пори року, — все, що дороге й любе живій людині, все це наше. Роса вечірня і вранішня роса...

— Роса! Іваночку, як я люблю вранішню росуі

— Багато людей не знають, що то — роса.

— Бідні.

— Їм не потрібна роса. В них інше щастя. Схід Сонця їм теж ні до чого.

— Так. Вони ніколи не бродили по росі босоніж.

— В них дуже тоненькі підошви.

— Я б усіх примусила ходити по росі.

— Це поки що неможливо.

— Чому?

— Дуже дорого це. Але так буде. Людина повернеться на вранішню росу. Навколо неї цвістимуть сади. А в квітучому саду неможливо не те що вбити, а навіть лаятись.