Олександр Довженко - Повість полум'яних літ

— Спасибі! — сказали всі.

— Вип'ємо за ваші найкращі прикмети, — за доблесть вашу, й за труд, і за нездоланність нашої радянської землі.

— Спасибі!

— Хай благословить вашу путь вся Європа, і хай полюбить вас людство! Щоб ваші гармати були страшні, а голоси ваші завжди людяні.

Коли всі випили, зразу підвівся Орлюк.

— Дякуємо за хороші наші прикмети, — і вип'ємо, товариші, за найблагороднішу прикмету дядька Богдана Шамрила! Яка ж це прикмета? А та прикмета, що за нашу Батьківщину четверо синів рядових комуністів полягло, кажуть, ще в перших боях — Петро, Семен, Володимир і Павло Шамрилові. За цю головну прикмету не соромно зняти шапки в дядькових сінях всім капітанам, всім генералам!

Всі встали й потяглися з чарками до старого осиротілого батька.

— Спасибі, — сказав він, посміхнувшись раптом, і поклав на серце руку. Голос його тремтів. — Сьогодні не поминання в нас, а весілля. Тож будемо про життя й про радість думати, — звідки вона приходить людині? А приходить! Неодмінної -Є ще в мене одна собі прикмета, — мусить же хтось та вернутись...

— Товаришу генерал армії, дозвольте привітати батька, — дзвінко вигукнув раптом молодий офіцер, з'явившись, як у казці, з фронтової дороги.

Шамрило глянув — Володимир!

— Здрастуйте, тату!

Обняв старий Шамрило свого Володимира, обняв Володимир батька, один за всіх братів, міцно-міцно. Потім відхилився від нього, немовби хотів знову побачити перед собою й, не соромлячись сліз, що зволожили очі, знову обійняв його, радісно зітхнувши:

— Ах, батьку! Боже ж ти мій!

Потім він узяв його ширококосту руку й довго тряс молодими своїми руками, дивлячись в очі без слів... Потім він звучно поцілував батьківську руку, як маленький, хоч і було в нього шість бойових орденів. Так прийшла радість.

Звеличений жертвами й любов'ю стояв перед сином батько. В лівій його руці тремтіла невипита чарка, й прозорі краплини падали на землю, виблискуючи на сонці. І тому, що за ним тої миті незримо стояли інші батьки, багато хто, бачивши цю просту сцену, замислився на якусь хвилину. Чи прийде ж щаслива зустріч і чи далеко попереду вона? Чи принесе воїн радість додому? Чи тільки сама слава осяє рід його холодним небуденним світлом, а сам він спопеліє в сталевому своєму палаючому танку де-небудь під Бреславом, Будапештом — скільки міст, скільки битв попереду! Антоніна, мабуть відчувши все це, руками сплеснула.

— Та годі вже тобі... Чого б я тут плакав! — сказав її чоловік Максим Троян, з неприхованим незадоволенням Ставлячись до такої слабості. — Медаль і сльози — все в одну купу!

— Так жалісно, каїне ти нечуственний! — сказала Антоніна, що любила-таки поплакати і при прощанні, й при стрічанні. — А хто ж нас тепер жалітиме?

— А чого нас жаліти? — сказав Максим. — Тепер не жаліти, а боятись нас будуть.

На другому кінці столу, куди, залишивши молодих, підсів генерал Глазунов, розмови точились про інші речі, але куди, власне, йшла мова звивистою стежкою, він довгенько не міг добвати.

Розмовляли дуже тихо й стримано троє колгоспників, що були вже напідпитку і, як завжди буває в таких випадках, заважали один одному говорити.

— Дозвольте, дозвольте! Ну, що ти мені кажеш?

— А що я кажу? — сказав колгоспний бригадио Роман Клунний. — Сказав я хіба що?

— Та ніби — ні.

— Дурня знайшов. Треба ж думати, що до чого, коли й як. А не так от — сказав та сказав!

— Та про це ж і мова мовиться!

— А певно. Треба ж таки метикувати. Аякже!

— Іменно.

«Хитра дядьківня», — подумав Глазунов і присунувся ближче до дядьків.

— Я що кажу? — звернувся Клунний до генерала. — Я кажу, що розор справді-таки величезний, нечистий би його взяв, того Гітлера, але не знаю вже, як воно там вийшло по сукупності різних причин і обставин, тільки з одного боку це, з другого ж навпаки, я кажу, будь ти неладне, що може бути... Власне, я не кажу, що може іменно бути, я цього не кажу, та тільки я так собі міркую, та навіть, коли вже чисту правду казати, то й нема в мене такої думки, а буцім от питаю, що, може, й отак можна думати, чи ні, товаришу генерал? Вам уже воно видніше, чи як ви... Хомо!

— Та ми, що ми. Ми, як усі, — сказав Хома і запитливо подивився на генерала. — Це дуже делікатна справа!

— А ти, Сильвестре?

— Та й я так само.

— І я кажу, що так, — сказав Клунний. — Хіба я що кажу?

— А певно! Ти що казав?

— А що я казав?

— Ти сказав...

— Та нічого такого я не казав. — Клунний повернувся до генерала. —Товаришу генерал, що я сказав? Я сказав, — як люди, так і я! Та що там говорити! Я своє діло знаю.