Микола Хвильовий - Сентиментальна історія

- От скажіть мені, чому ви на мене розгнівались? - Коли це я на вас розгнівалась? - здивовано спитала я. - Тоді ж ото, як з «місця в кар'єр». Ви, може, подумали, що я вас хочу покомпреметувати (він так і сказав «покомпреметувати»)? Так це зовсім напрасно: Боже" спаси,- і в думках не було! - В чому справа? - занервувалась я. - Ви, може, подумали,- сказав Кук,- що я насмішки строю над вами (він так і сказав «насмішки строю»): мовляв, не беруть її - от і не виходить заміж! Я зареготала. І 'справді: як було не реготати? Ця мавпа не тільки була високого розуміння про себе, більше того: він хотів якось там співчувати мені! - А може, ви мене візьмете за дружину? - іронічно запитала я. Діловод зам'явся: виходить, і ця мавпа не хотіла брати мене. Власне, цей уже не хотів мене брати за дружину. - Не турбуйтеся, товаришу Кук,- сказала я.- То просто жарт, я не думаю виходити заміж. Діловод одразу ж пояснів. Тоді я сказала Кукові, що я хочу просто бути його любовницею, я хочу віддатись йому, бо мені скучно жити. Я хочу, щоб він заходив до мене на квартиру, і ми вдвох будемо вбивати час. Я, мовляв, завжди була проти міщанської сім'ї з геранню на етажерці. Навіщо, мовляв, це? Можна й так прожити. Ми виходили в місячну полосу. Це було далеко від головного виходу, і городяни тут майже не зустрічались. Зрідка пройде боковою алеєю парочка й раптом зникне за деревами. На вокзалі кричав традиційний паровик голосно і протяжно. Падало листя, як тихий дощ. Я подивилась на Кука: він тулився до мене і був блідий. З рота йому (можливо, це мені здалося) текла слина. - Так що ви це правду говорите? - сказав він тремтячим голосом і змовк. - Істинну правду! - сказала я. Тоді він спитав, чи дозволю я йому переночувати в себе. Я спитала для чого - він мовчав. Я сказала, що хочу в нього переночувати. Кук зідхнув: в нього, мовляв, не можна, бо до нього на ці дні приїхала мати. Тоді ж я спитала, що ж робити? Діловод знову мовчав. Мені прийшла мисль і я кинула: - А може, зараз підемо в кущі? Він здригнув і погодився піти в кущі. Він іще щільніше притиснувся до мене й взявся правою рукою за моє ліве грудне яблуко. Я обережно відхилила йому руку. Потім діловод зупинився. - От тільки я думаю,- сказав він,- скільки тепер аборт коштує? - А вам це для чого? - спитала я. Кук знову зам'явся… Тоді я зрозуміла його й кинула: - Яз вас на аборт нічого не буду вимагати.

Діловод знову прояснів. Він із вдячністю подивився й ще щільніш притулився до мене. Тоді ми прискореним кроком пішли до кущів. Небо було таке прекрасне, а на душі мені лежав камінь. Я тоді вже забула про Чаргара, ніби й справді мене цікавив тільки Кук - цей діловод із мавпячою фізіономією. Над парком тоскувала віолончель. Місяць стояв над гігантським дубом і байдуже продовжував свою гігантську путь. Я спокійно йшла поруч діловода, але тепер я не найду епітета тій бурі, що кипіла тоді в моїх грудях. Раптом я зупинилась: - А знаєте що,- сказала я.- Аборта я не думаю робити! - Як так? - зупинився й Кук. - Дуже просто: я хочу народити дитину. Діловод зам'явся. Я зрозуміла його й сказала, що перед coitusom йому прийдеться трохи подумати. Він не вісімнадцятилітній юнак і повинен знати, чим це пахне. - Ви, мабуть, говорите про аліменти? - хутко зрозумів він. - Так, я говорю про аліменти. Тоді Кук свиснув і сказав розв'язне, що на таке діло він не хоче йти, бо це йому не по кишені, і він краще буде користуватись проститутками. Та не встиг він договорити останньої фрази, як я з усього розмаху вдарила його по фізіономії. Кук зблід і стояв з опущеними очима. Але я вже погасла. «За віщо я його вдарила?» - метнулося мені в голові, і моє серце занило. Справа в тому, що по суті на землі я не бачила винних, і справа в тому, що й себе я завжди вважала за добру наволоч. Кук був такою маленькою й нікчемною крапкою, що мені до болю шкода його стало. Тоді ледве чутно промовила: - Пробачте мені, товаришу Кук. Що хочете робіть зі мною, але не гнівайтесь на мене! - Нічого! Нічого! - говорив він.- Це залишиться між нами… Я не думаю віднімати у вас посади… Він так і сказав «я не думаю віднімати у вас посади». Я тільки це почула. Ця фраза, як ножем різонула мені в грудях, бо Кук так і не зрозумів мене…Діловод давно вже зник за деревами, а я стояла біля дуба на пустельній алеї й тупо дивилась у голубе небо.

З Чаргаром мені так і не вдалося побачитись, аж поки прийшла зима. Зимою я бачилась із ним кілька разів. Ці зустрічі були холодні - і тільки нервували мене. Я вже й сама стала запобігати його. Але мені ввесь час було таке почуття, яке буває людині, коли вона ще щось не скінчила й мусить скінчити. І те, що вона мусить скінчити, прийде обов'язково, бо воно таке ж неминуче, як і природна смерть.