Микола Хвильовий - Сентиментальна історія

Чаргар після тієї розмови, коли я пропонувала йому віддатись, якось замкнувся і, безперечно, запобігав мене. До нього я, звичайно жодного разу не ходила, бо тут уже голосно говорило моє самолюбство. Але я ввесь час чекала чогось і тому завжди була в стані якогось неясного передчуття. Колись до мене підійшов діловод і, як завжди, почав зі мною загравати. Він питав мене, чому я не ходжу в міський парк. - Так що,- сказав він,- мені дуже хотілося б пройтись із такою красунею по парку… біля бюсту Карла Маркса, припустім. Я сказала, що взагалі рідко виходжу з дому, і, щоб якомога швидше відв'язатися від нього, подала йому для підпису папірець. Але діловод, очевидно, на цей раз не хотів кінчати розмови. - А що ж ви робите після роботи? - спитав він.- Книжечки читаєте? Просвіщенське діло! Я теж люблю різні романси (він так і сказав «романси») читати. Знаєте,- чомусь захоплено продовжував він,- ляжеш на ліжко, розгорнеш книжечку й читаєш! Про любов та про всякі пригоди. Я рішуче не мала охоти його слухати й сказала йому, що поспішаю, бо в мене лежить строчна праця. Тоді він знову почав запрошувати мене до парку… - Нє,- говорив він.- їй-богу, прийдіть! Там, наприклад, увесь цвіт нашого города збирається. Це є прямо таки Бульйонський ліс! (він так і сказав «Бульйонський»). З одного боку, дивишся, прийдуть народний комісар, з другого - ідуть сливки художества. Недавно бачив, наприклад, отого художника… Пам'ятаєте? Мені раптом забилося серце. Кілька останніх днів я навіть спеціально блукала по городу з надією зустріти Чаргара. І тому, коли діловод сказав мені, що бачив його в міському саду, одразу ж рішила поїхати туди. Як тільки смерклось, я негайно пішла до автобусної стоянки. Там сіла на.шостий номер і за півгодини була вже біля входу в міський парк. Стояла тепла й прозора осінь. По алеях шелестіли парочки. В глибинах гаїв падало листя. Коли я зупинилась на дальньому горбику, мені здалося, що йде частий дощ. Я тоді подивилась на небо - воно було криштально чисте, і його тиха бірюза ласкала мої очі. За парком, десь на польових гонах, співали дівчата. Я згадала нашу провінціальну дичавину й шведські могили. З-за дерев сходив місяць. Мене затривожило. Передчуття зустрічі з Чаргаром після довгої розлуки примушувало моє серце то стискатись, то прискорено битись. Хвилинами мені здавалось навіть, що цей вечір буде судним днем мого неспокійного життя. Коли я тепер оглядаю пройдену путь, то мені цілком ясно, що в мені менше всього говорила самичка. Але в той вечір мені навіть приходила мисль, що хочу я одного: хочу віддатись художникові. Я хочу взяти його голову на свої коліна й ласкати її.

- Яка безумна радість,- навіть раз прошепотіла я,- бути рабою цією людини. Яке щастя лежати біля його ніг і почувати себе такою маленькою й нікчемною. Мені тоді і в голову не приходило чогось вимагати від нього. Мені вже не потрібні були його тайники - так принаймні здалося мені того вечора. Я просто чекала Чаргара. Тоді, як завжди було зі мною в такі хвилини, мені захотілося реготати й свистіти. Я свиснула. Потім вивернула свій. капелюшок і вивернутим наділа його. Я пішла й сіла на стілець. До мене летіла тоска віолончелі: на обсерваторії стояв радіорупор, і це почалися вечорові концерти. Віолончель тоскувала над парком. Потім я зірвалась до виходу: мій терпець луснув - так я хотіла бачити Чаргара. Але в цей момент із-за дерева виринула діловодова постать і зупинилась біля мене. - Добрий вечір! - сказав він. Я незадоволено відповіла. Кук сказав мені, що він уже давно шпацірує по алеях і зовсім не припускав, що й я тут. Потім він зробив мені руку калачиком і запропонував трохи поблукати з ним. Я хотіла відмовитись, але згадала нашу вранішню розмову й пішлу я боялась, щоб він мене не запідозрив щодо Чаргара. - Ви, наприклад, не думаєте виходити заміж? - раптом спитав діловод і подивився мені в очі. - Це мені подобається,- іронічно сказала я. - Що вам подобається? - не зрозумів мене Кук. - А от те, що ви з місця в кар'єр приступили до діла. - З місця в кар'єр? Гм… Цю справу, як той казав, треба розжувати. Кук грав олив'яними очима й так піжонськи помахував хлистиком, що я ледве втрималась, щоб не зареготати. Це було в буквальному сенсі втілення шаржу. Я дивилась на нього й думала, як могла затриматись до нашого часу така архівна фігура, та ще й у великому городі. Але довго тішитись із діловодом я, звичайно, не мала охоти, і в слідуючий момент він почав уже нервувати мене. Щохвилини озиралась по сторонах, приглядалась до городян і шукала серед них художника. Я вже проклинала діловода й шукала зачіпки якось одійти від нього. - Ервика! - раптом крикнув Кук. - Еврика! - поправила я його. Він, мабуть, почервонів, бо йому заблищали очі. Кук одвернувся і змовк. Він був страшенно самолюбивий, і всякий казус, подібний до «ервики», його страшенно хвилював. Тоді я, щоб зам'яти неловкий момент, спитала його: - Ви, здається, хотіли мені щось сказати? - Так, я вам хотів щось сказати,- ледве чутно промовив Кук.