Григорий Тютюнник - Вир

— Надовго прибув до рідного дворища?

— Хіба тепер надовго відпускають? — журливо відповів за сина Йонька. — На день-два залетить — і марш-марш далі.

— Гм. Воно так. А що ж то за баришня біля казанка порядкує?

— Жінка... — неохоче відповів Федот.

— Гм. Якого ж вона роду? Городська чи, може, з селян?

— Вона з учоного сословія, — пихнув із димом Йонька.

— Знай наших! Молодець Федот! А чим же й твій син, Йонька, не вчений? Уже б йому кубиків не почепили, якби він того не заслужив. А мій, стерво, не схотів учитися, — з жалем зітхнув Гордій. — Скільки я на йому того пруття побив — до неба тин можна було б загородити! Та все даремно. А силою, силою взяв. У Троянівці його ніхто не погула.

Старий пожвавішав, очі його молодо заблищали.

— А йди сюди, Денисе, — покликав він сина, що, відійшовши від гурту, дрімав під кущем.

Той підійшов, сердитий і похмурий, що йому не дали подрімати, ліниво повернув шиєю, як віл у ярмі:

— Ну, чого?

— Давай з тобою поборемося! Хай он Федот подивиться, який ти у мене виріс!

— Я ж вас, тату, поборю.

— Що?! — схопився Гордій, заправляючи в штани висмикану під час косовиці сорочку. — Так от же я тобі, сопляку, втру носа!

Денис нічого не сказав на таке нахваляння, а тільки мовчки став готуватися до поєдинку. Тугіше стяг на животі ременяку, скинув верхню сорочку, мабуть, для того, щоб не порвати її при боротьбі, і, розставивши ноги та вбравши голову в плечі, став підчи-гувати свого супротивника, виграючи мускулами і по-ворожому блимаючи на старого, що теж зняв сорочку і звернувся до Федота:

— Вируч мене, сину! Бачу — на тобі ременяка добра. Дай мені на часинку, бо він, сатана, мені поясок порве — без штанів додому піду.

Федот швидко зняв із себе командирський ремінь і передав Гордієві. Той підперезався, широко розставив поперед себе руки і пішов назустріч Денисові. Вони сходилися тихо і мирно, так ніби йшли обійматися, а не боротися, а коли між ними залишився один крок відстані, як по команді, зупинилися, промацуючи один одного очима і вибираючи кращі і вигідніші місця зажиму. Якусь секунду стояли в напруженні, потім рвонулись один до одного, схопилися, вперлися один у одного плечима і хитро, пружно заходили ногами, вибираючи вигіднішу позицію для ривка. Так вони пройшли кілька раз, не розпочинаючи боротьби, хоч пильне око могло б помітити, що обидва супротивники накопичують силу: кола, які вони раніше робили, тепер зменшились, і було видно, що скоро розпочнеться боротьба. І дійсно, Денис зненацька рвонув на себе батька, намагаючись підняти його у повітря, але ноги Гордія були ніби вмуровані і від землі не відривалися. Тоді Денис стиснув старого за поперек і почав його гнути. Старий тріщав, але не гнувся. Тоді натис Гордій зі всієї сили, натис так, що Денис поблід і зігнувся, як лозина на вогні. Уже зажав старий грудьми голову сина, підім'яв її під себе — напирала стара степова сила на молоду, виміряючи її витривалість. Пружинив ногами Денис, випинався тілом, а вирватися не міг. Але скоро він відчув, що пальці старого вже не так міцно тримають його за ременяку, що батькова сила вже не так нещадно жме його до землі, і напрягся тоді син, ворухнув козацькою силою, труснув старим, як гроза дубом, вивернув його з корінням, поклав на м'який покіс.

— Еге ж, — виправдовувався, відхекуючись, старий. — Якби ти мене під силу не взяв та не підставив ногу, то чорта з два ти мене повалив би!

Денис витер рукою піт з лиця і мовчки сів на покіс. Волохаті груди його ходили, як морські хвилі в бурю.

— А що, забули хіба, як я торік вас у клуні брязнув?

— Коли?! — аж підскочив Гордій. — А не бреши, лобуряко, що ти мене торік на солому у клуні брязнув, бо то тобі вві сні таке приснилося, а насправді такого ніколи не було.

— Не було?

— Атож.

— Так тоді ж давайте ще раз поборемося, — сказав Денис і знову почав готуватися до повторного поєдинку. Хто знає, чим би воно закінчилося, та в цей час підсунув Гаврило картуз і сказав голосно:

— А гляньте лишень, що воно тюпає лугом? Чи косар якийсь, чи, може, з колгоспного начальства хто?

Всі притихли і якнайпильніше розглядали людську постать, що наближалася, ще здалеку розмахуючи картузом. І тоді всі по лисині, що блищала на сонці, впізнали бригадира Прокопа.

— Чого це він розмахався? — насторожився Ионька і взявся за косу.

Гордій із Денисом також відійшли на свою ділянку і теж розібрали свої коси і зайшли на свою ручку.

А Прокіп уже не йшов, а біг і розмахував не тільки картузом, а обома руками і щось кричав, тільки здалеку не було чути.