Григорий Тютюнник - Вир

— А у вашому селі є поліклініка?

— Нема, а тобі що? Чи не заболіла часом?

— Гляньте, — підкотила халатик Юля і випнула ногу. Брови її жалісно зламалися і полізли вгору.

— Подряпалася?

— Да.

— Замаж трав'яним соком, воно пройде. Юля замазала і прислухалася: справді, стало ніби легше. Вона зітхнула, і, закинувши назад голі руки, поправила зачіску, і весело, манірно заговорила:

— Якби я була принцесою, я б тут побудувала замок. Тут. дуже красиво!—Провела своїми райдужними прижмуреними очима по зелених околицях і раптом зупинила свій погляд на високій плечистій постаті Дениса. «Вандал!» — в захопленні подумала вона, жадібно, із знанням бувалої ненаситної тигриці, промацуючи очима міцний, загорілий стовбур Денисової шиї.. «Напевне, він дуже сильний», — подумала вона і хотіла запитати у матері, що то за хлопець, але потім схаменулася і зрозуміла, що цього робити не можна. Вона тільки почервоніла, усміхнулась і відвела погляд. Уляна чистила картоплю, все ще надіючись на допомогу невістки, а та собі скинула халат і вмостилася на сонці загорати. Терпіння зраджувало стару, але вона не виказувала цього і спокійно звернулася до Юлі:

— Візьми, .дитино, відерце та принеси мені води з Ташані, бо треба картоплю помити.

— А в вашій річці гадюк нема?

— Нема. Одні жаби. Але ти їх не бійся, вони тебе не з'їдять. Отак цією стежечкою і йди.

Юля взяла відро і, високо, як чапля, підіймаючи ноги, побрела травищем до ріки.

Сонце вже підбилося височенько, і косарики звалили чимало трави. Косили без відпочинку і перекуру; в глибокій, як торба, кишені Йоньки даремно бовталася погасла люлька. Три перші косарі йшли дружно ї невтомно, а Федот розучився володіти косою — відстав, зіпрів, сорочку хоч вижми. Гаврило, накульгуючи, ішов першим, ручку брав широку і гнав, як на конях. «Розходився, хоч в'яжи», —злісно шепотів у нього за спиною Тимко і нарешті не витримав:'

— Ставай, Гавриле, на перекур. Ти на батька не дивися. Він такий, що за власну вигоду сам трупом ляже і нас із собою покладе.

Брати повстромляли коси і присіли на холодному валкові трави. Придибав і Йонька, стираючи з лоба брудну юшку, роздобув із кишені люльку і заходився натоптувати її тютюном.

— Оце, синочки, де ми косимо, — найкраща трава. При грозах достигала. Соковита буде.

Йоньку охопило те ожвавлення і доброта, яка запановувала ним завжди, коли добре вдавалося діло, і він гомонів собі та гомонів, попихкуючи люлькою. Федот сидів у холодку, знявши сорочку, просихав тілом на легенькому вітерці, блаженно покректував. Біле, аж сине, тіло його запалилося на сонці, почервоніло на спині та шиї.

— Що? Втомився? — співчутливо глянув на нього Йонька. — А ти дуже не рви, бо тоді й руками не рушиш. Ей, Гордію! — закричав він високому і колись, мабуть, сильному, а тепер уже висохлому, жилавому і сутулому дідуганові в білій полотняній одежі. — Іди на закуренцію.

Йонька запрошував його не через те, що йому так приємно було поговорити з Гордієм, а через те, щоб він не скосив ручкою більше за той час, доки вони будуть відпочивати.

— Багато, мабуть, скосили! І Денис же косить?

— Еге ж. Косить. А батько штани носить, — обізвався здалеку Гордій, витираючи травою косу і застромлюючи її кіссям під верболозовий кущ. — Яка то в лихої матері косовиця з ружжом? Начепить його, як дурень тайган, та й никає по лозняках. Раз косне — десять раз в лози гайне. Отака й робота. Побив би, вражого сина, так не подужаю. Здоровий, харцизяка.

Останні слова Гордій доказав уже біля гурту і теж сів на валок. Денис сів із ним поряд у вилинялій, як старе морське вітрило, сорочці, полатаних чорних штанях і босий. Вилицювате, розбійницьке, з нахабними очима лице його було розімліле від спеки і ліниве. На батькові слова він не звертав уваги, так наче не про нього говорилося.

— Уже я те вужжо до скількох раз бив на цурупалки — а він його шворками перемотузує — і далі своєї, — скаржився Гордій, але в його наріканнях не тільки не відчувалося злоби, а, навпаки, звучала гордість і замилування непокірним характером сина.

— Ну, а як твої косарі? Ти, значить, цілим виводком приїхав? Здоров, здоров, сину, — привітався Гордій і залізною хваткою стиснув руку Федота. Гордій уже давно знав, що Федот приїхав, помітив його, як тільки той прийшов на сінокіс, але зараз навмисне удавав із себе незнайка і поводив себе так, ніби перший раз побачив, тому що знав, як приємно для батька, коли його синові приділяють багато нарочитої уваги і дивуються його успіхам.