Григорий Тютюнник - Вир

Вийшов Сергій, мовчки сів поряд.

— Ну, що вони там? — запитав Дорош.

— Танцюють...

Біля хліва чорніла запряжена у візок конячина. П'яний візник спав, укрившись сірячиною. Дорош тихо сказав Сергієві:

— Винеси мені чемодан. Тільки так, щоб ніхто не бачив. Не хочу своїм від'їздом заважати їхнім веселощам.

Сергій виніс чемодан, подав Дорошеві. Розбудили візника, який спросоння не міг знайти віжок. Сергій намацав їх, всунув йому в руку. Виїхали за ворота.

— Ну, — сказав Дорош і міцно, по-чоловічому обняв Сергія за плечі. Потім злегенька відштовхнув його від себе.

— Чи доведеться ж побачитись? — затремтів голосом Сергій.

— Хто ж його знає... В житті доріг багато...

— Не згадуйте нас лихом...

— Щасливим зоставайся...

Підвода рушила. Уже виїжджаючи з вулиці, Дорош озирнувся: біля воріт невиразно чорніла постать Сергія. Потім відкрилися хатні двері, випустили надвір смугу світла і закрилися наглухо. «От і все, — подумав Дорош. — От і починається моє нове життя».

Перед самою косовицею несподівано заявився в Троянівку Федот Вихор. Якось увечері прибіг із сільради виконавець і приніс телеграму, в якій сповіщалось, що Федот сидить у Полтаві на вокзалі в надії на попутний транспорт.

Гаврило виїхав за ним парою коней і надвечір третього дня привіз у Троянівку. З Федотом їхала дружина Юля, схожа на гречанку кокетуха з лінивим голосом і млосними очима. Коли стали спускатися з Беєвої гори, вередливо вигнула чорні, блискучі, густі і по-чоловічому широкі бро'ви і тяжко зітхнула:

— Оце таке село? Я тут умру від нудьги. Гаврило засовався на возі, так, ніби хотів щось сказати, та тільки вдарив батогом по конях, які й без того прискорили ходу, бо почули домівку. Ось і хата. Мелькнули голубі віконниці, недавно загороджений тин, на якому ще не просохло ліщинове листячко, розчинилися ворота — коники з розгону влетіли на подвір'я. Уляна, побачивши сина, витерла руки об фартух, п-ри-пала до рипучих ременів на його грудях і тихо, щасливо заплакала. Ненька, скинувши картуза, топтався біля воза.

— Поводи коней по двору. Води не давай, — суворо наказав він Тимкові і звернувся до гостей: — Чого ж ви стоїте, заходьте в хату. І ви, невістко, заходьте.

Юля цілуватися ні з ким не стала. З матір'ю вона обнялася, а Неньці подала білу, з довгими красивими пальцями руку.

— Це твій старичок? — як би дивуючись, запитала вона в Федота. — Гм. А чого він такий обірваний?

— Це ми так по-домашньому, по-селянському. Коло гною воно краще й не треба, — знічено посміхнувся Ионька.

— Боже! Чого ж це я стою? — спохватилася мати. — Люди з дороги. І вода гаряченька є вмитися, і все приготовлено. Як же. Ждали. Господи, як ждали! Піди ж, Йосипе, принеси ночви з хліва, бо їм треба вмитися з дороги. А може, ви спочатку повечеряєте? А вмиєтеся опісля?

— Що ви! Хіба можна сідати за стіл з немитими руками? — здивувалася Юля.

— Так воно хто як. Нам то байдуже, а ви люди городські, то у вас по-другому заведено, по-культур-ному, — добродушно погодилася Уляна. — Тимку, кинь водити коней та злий їм на руки. Не знаю, як вас і величати.

Уляна винесла надвір чавун з гарячою водою і поставила на порозі. Юля, не соромлячись мужчин, зняла з себе чорну дорожню кофточку, зав'язала косинкою голову. В тугу смуглу спину безжалісно врізалися бретельки ліфчика. Тимко лив їй воду в рожеві ківшики долонь. Юля безсоромно розглядала його своїми млосними, ледь прищуленими очима.

— Брюнет. Жагучий брюнет, і зовсім не схожий на Федота.

Тимко з кухлем у руках переступав із ноги на ногу, крадькома обзирав її красиву, сильну, гнучку спину. «Іч, вигулялася на казьонних харчах. Сименталка».

Юля витерла м'яким рушничком груди, шию, спину, кокетливо ляснула мокрою долонею (від неї запахло милом) Тимка по щоці, заграла бровами:

— У твоїх очах є щось демонічне і привабливе для жінок.

Тимко залився фарбою, опустив очі.

— У тебе є в селі симпатія?

— Ні, немає.

— Чому?

— Дівчата не хочуть любити.

— Яка трагедія! — співчутливо вигукнула Юля. — Фед! Принеси мені гребінець і пудру. Та, гляди, не розсип по дорозі.

«Радуйся, нене, дістала поміч на старість», — глузливо зітхнув Тимко.

Доки гості вмивалися, Гаврило з Йонькою натягли півкомори мішків та чемоданів. Йонька хазяйськи промацував їх пальцями, намагаючись зарані відгадати, що в них є.

Після вечері в хату нашевкалось повно односельчан. Їм піднесли по чарці, вони відразу повеселішали і всі до одного поскручували цигарки.