Григорий Тютюнник - Вир

— О! Дядько Кузь тут! Та таке ніби й кума обзивається і — весело кричить він.

— Тут ми, Вихторе! Тут! А де ж нам бути? Сідай ближче до столу!

Його всаджують на ослоні і підносять чарку. Він, простягши руку, тривожно вимацує простір, очевидно, боячись наткнутися на неї випадково та пролити, а намацавши, підносить до рота і приказує так, як навчився за свої незчисленні мандри по весіллях та грищах:

— Ох, чарочка малесенька, пощипує злегесенька. Вип'єш першу — стрепенешся, вип'єш другу — схаменешся. Вип'єш третю — в очах сяє, думка думку здоганяє!

— Молодець, Вихтір!

— Ну вже й характерник! Як що придумає, так тільки держись.

Вихтір розстібає свою стареньку гармошку, і обличчя його із веселого стає настороженим і ніби аж сумним. Він прикладає вухо до планки і перебирає пальцями по клапанах, прислухаючись до таємної музики, що вже народжується в тих полатаних міхах. Приніс Вихторові оцю «хромку-вєнку» його рідний брат-артилерист ще аж з німецького полону після імперіалістичної війни. Скільки ж вона після того весіль зіграла! На скількох грищах побула! Чаго вона тільки й не витинала на залужанських, троянівських, кня-жослободських вулицях та забавах. А раз якось перевозили залужанські хлопці Вихтора до себе на грище по весняній повені через ташанський роалив. П'яний Вихтір як здурів: набрав повні міхи води Гдавай грати. «Від води, — кричить, — вся музика на світі! Тепер моя гармошка солов'ями співатиме!» Ну, думали, пропала гармошка. А він висушив її, почаклував над нею, пошептав, помацав — і знову заспівала в його руках, як та сопілочка в пастушки рано-вранці на царині.

Грає Вихтір натхненно, з душею. Відкине трохи назад голову, випне груди, а пальцями, пальцями що виробляє! Дивишся на них, так аж не віриш, що то людські. Здається тобі, що то молодесенькі чортенята виплигують та вибрикують по блискучих гудзиках. Тільки розтяг Вихтір гармошку — пішло зовсім інше діло. Хата так і загула, так і загриміла. Хто зроду не танцював — і той пішов вихилясом.

Кузь ліз цілуватися з Дорошем і кричав: «Ось із ким ми піднімали товарове господарство!» Зачувши музику, припинив свої речі і попхався в коло танцюючих Оксен, що сидів понурий і неговіркий, зробив собі круг і врізав такого гопака, що позатягало пилюкою вікна і лампа жевріла, як би десь на токовищі. Вихтір почав того гопака поволі, тихо; Оксен розправив плечі, ворухнув ними раз, вдруге, ніби нехотя пройшовся по хаті, плавно ступаючи на носках, і раптом, стрепенувшись, сипонув на долівку таким страшенним перестуком, що у всіх аж у грудях похололо. Потім став як укопаний, ніби роздумуючи, що ж робити далі, кинув назад головою, розпростав руки, крикнув «асса» і став -танцювати гопак на манір лезгинки, пружно викидаючи перед собою носки чобіт і приклавши одну руку до грудей, а другу відвівши вбік. Кузь, побачивши таку халепу, деякий час стояв, тупо глядячії перед собою, потім дико гукнув і пішов садити каблуками як попало.

Танцював він, втягши голову в плечі, тупав ногою на одному місці або дригав то назад, то вперед, бажаючи, очевидно, насмішити, потім пішов навприсядки, впав, його взяли за руки і виволокли в сіни провітритися.

Бовдюг і Латочка сперечалися про родословну цариці Катерини. Бовдюг говорив, що вона походить від австрійців, а Латочка доказував, що від французів. Бовдюг доводив, що вона жила із Гришкою Орловим, а Латочка бив кулаком об стіл і присягався, що це брехня, бо вона тягалася з багатьма, а жила тільки з Потьомкіним Тавричеським, і що Распутін був характерник і через це великі князі ніяк не могли отруїти його варениками.

— А царя Миколу в Сибіру стукнули, — гомонів Бовдюг.

— Що? — недовірливо наставив на нього очі Латочка. — Це ти вже брешеш. Він утік за кордон.

— Утік?

— Утік.

— Так тоді поспитаємо залужанського Микити, якщо ти кажеш, що він утік.

Павло сидів за столом, сумно дивлячись на пусті миски. Згадав, що в нього дома є теличка, яку йому дали в премію за клопотанням Дороша, і розплакався, бо телятко було таким гарним, що коли він привів його додому, то воно лизало йому руку, тикалося мордочкою в рукав і пило молоко з пляшечки. Від цих спогадів жалість ще більше охопила Павла, він ридав ще дужче і, щоб люди не бачили, як плаче неборака, пішов у сіни, сів за дверима на мішках і там заснув.

Гнатові теж свербіло потанцювати, але в нього ще боліла рука, тому він тільки притупцьовував ногами і присвистував губами. Лице його зробилося відчайдушним, як у весільного боярина. І Дорош, дивлячись на нього, ніяк не міг повірити, щоб ця весела і така безпосередня в цю хвилю людина могла наговорити на ньогб стільки дурниць в райкомі. «Загадкова і дивна людська натура», — думав сам собі Дорош, відчуваючи, як у нього злегенька наморочиться голова. Пробравшись крізь гарячі, розпарені людські тіла, він ви-' йшов надвір і присів на призьбі. «Отже, все кінчилося. Я їду. Що ж мене чекає попереду? Вони залишаться тут, і ніхто з них не буде знати, скільки думок пере-вергав я під цією чорною стріхою».