Григорий Тютюнник - Вир

— Завтра прикажу дояркам, щоб видавали тобі по два літри свіжого молока з-під корови. Треба тобі поправлятися трохи.

— Були б кістки — м'ясо наросте, — засміявся Дорош.

Вечеров він неохоче, без апетиту. Олена стояла біля столу з глечиком пінистого молока, соромливо припрошувала:

— Їжте на здоров'я. Може, вам ще підлити? Помітивши, що Дорош не допив молока із глиняного кухля, вона образливо піджала губи.

— Чого ж це ви так мало? Може, вам не до вподоби наше молоко?

— Що ви. Молоко хороше. Просто я не звик пити його такими страшними порціями.

— Що ж тут страшного? Оксен, хвала здоров'ю, натщесерце цілий глек випиває та й нічого, а ви кухлика не подужаєте? Ні, то вам наше молоко не подобається. А може, гидуєте? Так у нас усе чисте, окропом вимите...

— Іди отам своє роби. Причепилася до чоловіка!.. — сердито позирнув на жінку Оксен.

Олена, як істинна полтавчанка, образилася з того, що гість не скористався із її гостинності і все'печене й варене так і залишилося на столі цілим та непоїденим. Вона прибрала зі столу і пішла в хатину. Чути було, як вкладала дітей спати і як дівчинка сміялася, не хотіла лягати в ліжко та все допитувалася, чи не причаївся під піччю дід з бородою або розбійник із ножем. Олена заспокоювала і говорила, що ніякого діда і розбійника немає і що під піччю на тепленькому спить котик-мурчик. Дівчинка, видимо, сама захотіла переконатися, чи то справді так, і заляпала босими ніжками по долівці.

— Заснеш ти сьогодні чи ні, бісова дитино? — накричала на неї Олена. Почувся шльопок по голому задику, і дівчинка заплакала.

— Заплач, Матвійку, дам копійку, — перекривив її Сергійко, що до цього часу мовчав.

— Цить, бо й тобі дам!

— А що я роблю?

— Чоботи он приволік, як хлющі. Завтра засохнуть, як взуватимешся?

— Водою розмочу.

— Голову свою дурну розмочи в отих калюжах, по яких день у день бродиш... Лізь на піч і спи, доки я тебе халявами не відхльоскала.

В хатинці зробилося тихо. Чути тільки, як Олена шарудить хмизом, накидаючи його в піч, щоб підсох на завтра на ранок.

У великій хаті також вкладалися спати. Дорош уже лежав на розкладушці, зібгавшись калачиком, укрившись цупким домотканим рядном. Оксен довго сопів, роззуваючись, потім одніс чоботи в хатину, поставив на припічок, щоб просохли, і там же розвісив онучі.

— Ти корову ввечері напувала? — запитав він у жінки.

— Напувала.

— Ну, як вона там?

— Раніше, як через тиждень, не отелиться. Оксен більше не став розпитувати, а загасив лампу і, ввійшовши в хату, ліг на дубове ліжко. Вікно, освічене місяцем, повісило на грубку дивну мережку, кинуло посеред хати віконний хрест. За хатою стояла сонна весняна тиша. З бляшаної покрівлі стікали краплі в дубовий дзбан, стукали рівномірно, набридливо і безконечно: цьвох, цьвох, цьвох... Під їх тиху музику Оксенові стало дріматися. Потім дрімота відлетіла, він відкрив очі і тяжко, з шумом, зітхнув. Дорош теж заворушився на своїй розкладушці і кашлянув тим характерним кашлем, коли людина наковтається пилюки і в неї дере в горлі.

— Що, не спиться? — тихо обізвався Оксен і скрипнув ліжком.

— Щось не бере...

— На новому місці завжди так. Недавно я їздив,у село Перетятки до своєї рідні. Діло було зимою. Звичайно, з дороги перемерз, після вечері поліз спати на піч. Чого кращого треба? Тепло, затишно, привітно... А от не засну, хоч убий. Так до півночі провалявся, а тоді як захріп, так ледве розбудили вранці... Ну, як там на фінській було? Жарко? Вернулися деякі наші сільські хлопці, так розказують, що скрутно приходилося. Але, кажуть, і фіннам давали перцю...

— На війні хорошого мало, — неохоче відповів Дорош.

— Де ж тебе контузило? — запитав Оксен, вкладаючи в це запитання той зміст, що біля якого населеного пункту це сталося.

— На снігу під сосною, — відповів Дорош, і в його відповіді чулася прихована посмішка.

— І зовсім тобі забило памороки чи так трохи?

— Зовсім забило...

Оксен помовчав з виглядом людини, задоволеної відповіддю, а через хвилину запитав знову:

— А скажи, якщо не секрет, що тебе заставило шукати роботу в колгоспі, а не де-небудь в місті, в теплій конторі? Адже тут робота важка. Не по твоєму здоров'ю.

— Лікарі приписали мені свіже молоко з-під корови, — відповів насмішливо Дорош.

— Мені так здається, що тобі краще було б у місті роботу шукати, чистішу. Бо в нас що? Коло свиней, коло корів, овечок...

— Ну й що? — схопився Дорош і відкинув рядно;

босі ноги його нетерпеливо мацали долівку. — Ти чому мене повчаєш? Щоб хтось гнойок нюхав, а я тільки свіже молочко пив? Ні, брат, так не вийде. Треба виймати ручки з галіфе та мозолі на них наживать, коли хочемо комунізм побудувати... А ви що тут розвели? Один боїться колгоспним ледарям на горло наступити, трудову дисципліну в колгоспі розвалив, другий з циганами воює, вогонь у печах заливав. Теж мені вояки...