Григорий Тютюнник - Вир

«Еге ж, завів, — роздумував Оксен, повільно сходячи з крилечка, хрускаючи чобітьми по соняшниковому лушпинню. — Бач, скільки за ніч нашеретувалиі Клубу в селі нема, молодь нудьгує, а він собі папери перечитує. Так. Так. Але що робити із зерном? Зерно. От питання».

Оксен сів на лінійку, розібрав віжки і крикнув на конячину, що дрімала, опустивши голову. «А що, як поїхати в «Зорю»? — прийшла йому в голову раптова думка. — Так. Так. Тільки в «Зорю». Інакшого виходу немає». І тільки він про це подумав, як в його уяві вималювалася огрядна постать із веселим, добродушним обличчям — голова «Зорі» Самійло Чередниченко. «Так, тільки до нього. Якщо він не допоможе, значить, ніхто».

Не доїжджаючи до ташанського мосту, Оксен круто завернув праворуч і поїхав ступською дорогою, що пролягала поміж піщаними горбами. Незабаром спустився у глибоку яругу, порослу чагарем і дикими грушками. В ярузі було сиро й задушливо, з-під торішнього листу вишпиговувалася молодесенька голковидна блідо-зелена трава, по ровах, де ще недавно лежали сніги, стояла густа і чорна, як дьоготь, вода, що пахла не то мазутом, не то терпкуватим душком перегнилої вільхової кориці. У вільшанику над болотом голосно клопоталися сороки. Маленькі, схожі на горобців, чубаті посмітюхи клювали на дорозі кінські кізячки, із слабим шумом, схожим на шум тополиного листу, злітали поперед морди коня і знову паслися на дорозі, аж доки до них не наближалася підвода. Сонце пригрівало, понад зеленим лугом слався синенький димок весняних випарів, гнав поперед себе гнилуватий болотяний душок. Навколо все було таке зелене, таке урочисте, свіже й пахуче, минулорічні чорні сережки так ніжно тремтіли на старих вільхах, що, здавалося, прислухайся трохи і відразу почуєш тихий хрустальний дзвін. Небо над яругою було таке чисте і таке гучне, що коли кобиль-чина, теж, мабуть, зачувши красу і роздолля, підняла вгору голову, вишкірила зуби і заіржала, то іржання те розбилося зараз же на десять відгомонів, і покотилося по ярузі, і пішло бродить та гомоніти понад боло-течком так, наче не- одна коняка заіржала, а принаймні цілий табун.

«Перезимувала? — сміявся Оксен, помахуючи батіжком. — Тепер підеш жити краще. Трава он яка росте, густа та соковита».

В Троянівку Оксен повернувся вечором, коли в Та-шані востаннє полоскалися білі гуси, збираючись вилазити з води і розходитися по домівках, коли західне сонце пускало понад лугами рожевий туман, а річка зробилася тихою, гладенькою. В ній відбивалося рожеве небо, густі верби, білі гуси з витягнутими шиями, кущувата куга, зелені осоки, синє громаддя Беєвої гори.

В артільному дворі його зустрів Григір, суворо оглянув забризкану грязючкою коняку, журливо захитав головою:

— Пропала лошиця. До ранку чи, й доживе. Отак гнати? Як у тебе й рука піднімалася?

Оксен, знаючи звичку Григора все перебільшувати, мовчав.

Коли, приміром, скрипіло непідмазане колесо, Григір говорив: «Пропала гарба», коли бачив п'яного чоловіка : «Пропав чоловік. Воно & і голову пропило, так від шиї не відділяється».

Побачивши мішок із зерном, Григір трохи пом'якшав, хоча й не виявив особливого захоплення:

— Дали, як украли, куркулі чортові! У них шкуратка на латку не розживешся. Прийдуть же й вони до мене — наберуть у долоні, ще й у пальчики.

Забравши хомут, віжки, черезсідельник, повісивши на шию дугу, Григір рушив до конюшні.

— Там до тебе якийсь чоловік приїхав, — крикнув він, озирнувшись. — Коли б не лектор із району, бо цілий день у конторі сидить. То як же? Завтра сіємо на клину чи будемо ждати, доки земля протряхне?

— Ввечері зберемо бригадирів, порадимося, — кинув на ходу Оксен і попрямував до контори, відгадуючи, що ж то за чоловік його чекає і по якому питанню. «Якщо лектор, —відішлю в поле, хай там і витюгу-кує по своїх шпаргалках, а в конторі людей збирати не буду —нема часу». Оксен відкрив двері і відразу ж побачив щуплого чоловіка у військовій шинелі, що сидів до нього спиною. Почувши, що в контору хтось зайшов, чоловік озирнувся і уважно крізь окуляри глянув на Ок-сена. Бліде, безкровне лице незнайомця було спокійним, навіть трохи відчуженим, тонкі губи міцно стиснуті.

— Голова колгоспу товариш Гамалія? — сміливо запитав він, не перестаючи пильно дивитися на Оксена. Той погляд неприємно вразив Оксена, і він подумав, що ця людина теж неприємна і з нею тяжко буде зговоритися.

— На яку тему ви приїхали читати лекцію? — сухо й неприязно запитав Оксен.