Григорий Тютюнник - Вир

Після обіду Оксен знову сіяв разом із бовдюгом.

В глухому кінці він, подалі від людей, зупинився на перекур.

— Скажи, Бовдюг, що ти про мене думає — тихо сказав Оксен, згортаючи цигарку.

— А ти не розгніваєшся?

— За що? Адже сам на рожен лізу. Бовдюг поворушив вусами, поправив на голові шапурину, сказав через силу:

— Добрий ти дуже. На твоєму місці суворішим треба бути.

— Гнат суворий, а ви про нього що говоріли?

— Що не говоримо, а боїмося.

— Хіба людей боятися треба, їх треба доважати.

— Воно ж і повага від того, що боїшся, —-закінчив розмову Бовдюг і пішов до сівалки.

В другій половині дня вітер стих. Із-за обрива стали накочуватися хмари, що громадилися все більше, з білих робилися попелястими; потім становими; нарешті завирували, закипіли і тягли вперед, підминаючи під себе небо, опускают все нижче і нижче, так, що на землі ставало все важче і важче дихати людям. Птахи, вириваючись у присмерки степу, не могли залітати дуже Далаеко і високо, бо крила їх робилися зволоженими, і вони опускалися зовсім низько, майже до самої землі. Від бузинової хмари степом рухалася широка чорна тінь, яка вже покрила степові могили і довжанські ліси, і їх уже зовсім не було видно. Вона повільно наближалася і до сівачів, дихаючи на них свіжістю близького дощу і фарбуючи все в чорну зловісну фарбу. Потім хмари застигли, перестали рухатися, і сторожке мовчання оволоділо небом і землею, і так продовжувалося хвилину-дві, потім кілька важких і лапатих дощових капель упали на круп коня, з ляскотом розбилися на ньому і покотилися вниз по сухій шерсті, і раптом вони заскакали скрізь — по людях, по конях, по ріллі; прострочили раз, вдруге, згортаючи в груддя пилок, і линув дощ, рясний, веселий, благодатний, покотився туманом по степу, заграла, зарокотала, захлюпала по ярах вода, і цей веселий шум освіжив і обновив степ і людей і викликав у них дитячий радісний настрій.

— Дощик. Та, далебі, й гарненький, — радів Хома, сяючи очима, і навіть не покривав себе шматочком брезенту. Краплі дощу дріботіли йому по картузику, потрапляючи іноді й за шию, від чого Хома розніжено повискував і, сміючись, приказував: — А щоб тебе дощик намочив!

Охрім сидів, скулений, накритий мішком, і нагадував монаха, якого витурили з монастиря за п'янку, — таке було в нього страдницьке обличчя і понурі очі. Йому теж було весело, але свою веселість він проявляв тим, що корчив смішні міни.

Бовдюг дивився на заслону дощу чисто з господарської сторони і теж радів, що після цієї зливи добре підуть рости посіви; Сергій жирував із Гараськом та виштовхував його з-під гарби на дощовицю. Гараськові тільки того й треба було. Він вискочив на дощ, і, кумедно присівши, поляпав себе руками по стегнах, і, зробивши дурнувате обличчя, закричав: «Ку-ку-рі-ку!»

— На дощ, чи що? — засміялися з-під воза. В цей час в тумані водяних полотен майнуло щось на коні, і Джмелик, весь мокрий до нитки, шмигнув під воза. Сорочка його збрижилась на животі, волосся мокрими пасмами спадало на лоба.

— Мабуть, від самої Трояйівки тебе прало?

— На Гострому горбі застав мене дощ.

— Чого не сховався та не перечекав?

— Де? У ховраховій норі? — засміявся Джмелик і трусонув мокрим чубом.

— Сівалку справив?

— Привіз он сошники.

Дощ лив як із відра, небо закаламутилося і зробилося глиняного кольору; раптом біле сліпуче світло різонуло по очах людей і почувся сухий тріск; люди під мажарою затихли, коні стояли, піднявши вгору морди, прищуливши вуха, і враз загоготіло по всіх небесах, покотило каміння, загриміло, віддаляючись і затихаючи.

— Раз косарики забули поприбирати коси під час грози та й повстромляли їх кіссячками в землю...

— Та й що ж із ними сталося? — насмішкувато запитав Сергій, дивлячись на Хому.

— А те, — відповів Хома, уважно прислухавшись, чи не гуркоче грім, і опасливо відсуваючись від металевої шини, якою було обкуто колесо, — а те, що спалило їх на вугіллячко. І на свіжий вітерець носили, і в земельку закопували — нічого не пособило.

— А в Пасядах одна жінка труби не закрила, — втрутився й собі Охрім, висуваючи обличчя з мішка, — так воно як улетіло — горшки поперекидало, заслінкою шпурнуло аж до дверей, а тоді вискочило у вікно, а біля вікна якраз бочка з водою стояла, в тій бочці викупалося, а тоді — шар-рах у берестокі — і до пенька спалило. Я знаю, де той і дядько живе. У нього на вербі чорногуз гніздо намостив.

— Бреше й не скривиться, — засміявся Сергій.