Григорий Тютюнник - Вир

— Чого женеш, як на пожежу?

— Що ж вони, гади? Знущатися наді мною захотіли?

— Говори толком.

— Що говори? Казав же їм — неполадки, викличте коваля. Кажуть — усе добре. А тепер їх чотири, а в наявності тільки три. A-a! Що там балакать, — він махнув оривком і поскакав далі.

Бачачи, що з розповіді Прокопа нічого второпаги не вдасться, Оксен рушив до сіячів. Із-за пагорба вщ побачив, що одна сівалка стоїть на обочині, а три в загоні, але чомусь теж не рухаються. Біля воза чорніє купка людей. «День рік годує, а вони баєчки брешуть. Здорової» Запримітивши Оксена, сівачі, як по команді, розійшлися до своїх сівалок.

«Для кого ж ви працюєте? Для самих себе працюєте», — гірко подумав Оксен і зіскочив із лінійки.

— Чого стоїте? — запитав він Северина Джмелика, що лежав біля сівалки на розстеленому мішку.

Джмелик ліниво підвівся, солодко потягнувся, синя сатинова сорочка з білим заслоном гудзиків тісно обтисла широкі груди.

— Сівалка поламалася, товаришу голова, — труснув він білими кучерями і примружив голубі з нахабинкою очі.

— Чого не сів на коня і не поїхав у двір за ковалем?

— Мені на конях не можна їздити. Пригузок болить, — вискалив зуби Джмелик.

Гаряча кров давонула Оксена за горло. Затисши в руці батіг, він кинувся до Джмелика, але той стояв, усміхаючись, взявшись руками в боки:

— Ну-ну, це тобі не в економії. А за таке діло... — Відчайдушні очі його стемніли, як море в передчутті бурі, ніздрі тонкого носа весело заграли. — Дав би я тобі в пику, предсідатель, та жалко — жінка в тебе ще молода.

І не встиг Оксен отямитись, як Джмелик сів на коня й, побрязкуючи мішком з зіпсованими сошниками, потрюхикав на Троянівку.

Оксен розстебнув піджак і довго стояв, спершись спиною об сівалку. Вітер ворушив його ріденький чуб, грався в залисинах. «Ху, чорті Трохи не зірвався. Джмелик — сволота. Кат з нимі Але якщо помітили інші колгоспники, що я на нього з батогом кинувся, то що вони подумають? Натурально, трохи в мене навиворіт вийшло». Долоні в нього спітніли, пальці не слухалися, він на превелику силу згорнув цигарку і довго стояв, жадібно ковтаючи махорковий димок. Пішов до сіячів тільки тоді, коли зовсім заспокоївся. Попросився до Вовдюга за помічника і проходив за сівалкою до самого обіду, задуманий і мовчазний.

Обідали в степу, на роздоллі. Дружно обсіли казанок з кулешем, тільки що знятий із вогню. Бовдюг, як найстарший, вийняв запасну ложку, витер її об ворчик із пшоном, передав Оксенові.

Бовдюг — дядько в кості широкий, вуса жовті, обкурені тютюном і завжди ворушаться так, ніби він завжди чимось незадоволений і сердиться. Насправді ж він чоловік хоч і неговіркий, проте добрий і тихий, фізично сильний. Розповідають, що коли він служив у економії Бразуля, то засперечався із прикажчиком, що спинить на ходу маховик від паровика. Зодяг сірячину стару, поклав на плече скруток соломи, вперся ногами в землю, а кілком у маховик — і зачмихав благенький паровичок, скорився могутній степовій силі.

Біля Бовдюга сидів Хома Підситичок — плоскогрудий і жилавий, як не працює — на спині ані капельки поту не виступить, характером привітний, але скупенький. Зустріне оце кума на вулиці і каже: «Завтра свята неділенька. Прихопіть же із собою пляшечку горілочки та приходьте до нас у гості, та, дасть бог, посидимо». У розмовах ввічливий і не лихослов. Ніколи не скаже:

«Чорти б тебе взяли», а як захоче кого полаяти, говорить: «Хай йому тямиться» або: «А щоб його дощик намочив». У його мові переважають пестливі слова: гусятко, поросятко, вербичка, насіннячко, картопелька, пшінце. І досі в селі жартують, що коли він оженився, то комусь там із своїх знайомих похвалився так:

— Оце взяв собі жіночку. І гарненька, і моторненька, тільки один невеличкий зянок.

— Який?

— На одно очко сліпенька.

Біля Хоми сидів Андрій Блатулін, по-вуличному Латочка. Є в нього на лівій щоці родиме п'ятенце з копієчку завбільшки, ніби хтось, граючись, шевської смоли приліпив для розваги; та не відмивається воно, навіки прикипіло, через те і прозвали його Латочкою. Є ще в нього й інша особливість: праве око завжди примружене, ліве дивиться на світ проникливе, з холодним блиском. Дома в Андрія п'ятеро дітей, як він каже, відьма через бовдур наносила, тому на запитання: «Як живеш, Андрію?» — він відповідає своїм односельчанам: «Та воно, блат, не так, як люди, а так, як побіля людей».

Як тільки Оксен узяв ложку, всі інші також озброїлися ними і поближче підсунулися до страви. Першим поліз ложкою до казана Охрім. Бовдюг поглянув на нього скоса і сердито заворушив вусами. Охрім нехотя потяг свою довбанку назад, винувато закліпав маленькими, як у мишки, очима.