Григорий Тютюнник - Вир

— Не поцілив, — скрушно зітхнув Йонька. — Уже годів з двадцять, як стріляв. А колись, батеньку мій, на австрійському фронті кращого за уене стрільця не було у всій роті.

Йонька вийняв димучий патрон, понюхав його, покрутив у пальцях, прикидаючи, чи не пригодиться в господарстві (йому і в голову не приходило, що не такий тепер час, щоб із патрончиком гратися), і, розмахнувшись, швиргонув гільзу в соняшники.

— Тату! — скрикнув Гаврило і показав рукою на шлях. Над Вишневою балкою диміла курява, з неї вирвалося декілька чорних крапок і швидко рухалися до Троянівки.

Гаврило зблід і, натягнувши віжки, зупинив підводу. Старий засунув карабін під солому, вдарив руками об поли:

— Оце набрали вівса. Завертай на Троянівку. Гаврило засмикав віжками, намагаючись розвернути гарбу.

— Закиньте гвинтівку. Знайдуть — на місці постріляють.

Йонька заметушився, але було вже пізно — німці були близько і могли помітити вовтузню. Йонька гуцнув на соломку і закляк — що буде, те й буде.

Німці наближалися, і було добре видно їх запилені обличчя в касках, їхали по двоє, один — за рулем, другий —у люльці. Війнувши рижим хвостом пилюки, зупинилися. Двоє підійшло до підводи: розхристані, закіптюжені, в мундирах кольору прілого сіна, рукава позакачувані.

— Ти стріляв? — запитав перший із них. Гаврило не зрозумів питання. Німець приплющив око і показав на Гаврила пальцем:

— Ти паф-паф?!

Обличчя німця зробилося лютим, він ліз на Гаврила з автоматом, штрикав дулом, очі його щосекунди скаженіли.

— Во іст дайн гевер? А? — кричав він. Йонька, зачувши слово «гевер», зрозумів, у чому справа, махнув рукою в степову сторону. Німець крикнув на Йоньку «век» і поліз у гарбу.

«Все, — задихнувся Гаврило. — Плигнути в соняшники і тікати? А куди втечу з кривою ногою? Ні, хай уже вбивають разом». Страх смерті забрав силу, і, якби його зараз стріляли, він би не поворухнув і пальцем.

Німець заліз у гарбу, потоптався по карабінові, тріснув діда по пиці, аж люлька вилетіла на дорогу, і пішов до мотоцикла.

Гаврило і Йонька опам'яталися тільки тоді, коли мотоцикли з німцями були вже далеко і хмара пилюки покрила їх.

— Господи, святий Пантелеймон, спасителю наш... Вуса в старого затрусилися. Він махнув рукавом латаної сорочки по очах, занишпорив у соломі. Гаврило схопив його за руку, сказав слабким, рваним від хвилювання голосом:.

— Ні, тату, раз ми вже таке пережили, то давайте його сюди. Тепер я вже не викину.

Він повернув кобилу на глуху дорогу. Зробив це квапливо, бо дорогою з Полтави, звідки тільки-но проїхали мотоциклісти, рухалася величезна колона машин. Гаврило виїхав у жито і повернув у Волохівську балку. Через луги поїхав на Троянівку. У Дубині спинилися. Гаврило взяв карабіна і, озирнувшись навколо, пішов до галявини, де стояли копиці сіна, збив з одної «шапку», застромив карабін дулом униз, потім поклав «шапку» назад, придавив її пеньоч-ком — для приміти.

За Ташанню — собачий лемент, гуркіт машин, одинокі постріли, короткі автоматні черги.

— Уже в селі, — сказав Йонька і перехрестився. «Пісочкове», —сумно подумав Гаврило, оглядаючи широку лугову кружину. Щось боляче обізвалося в його душі, занило біля серця. «Це тоді приїжджав Федот, і ми тут косили сіно. Чи давно ж це було? — думав він, дивлячись, як чиста вода ворушить білий пісок у потоці. — Були брати, а де вони? Кричи та клич — вітер і голосу не донесе. Переполоще війна людей, як вода пісок».

— Гаврило, давай гарбу поставимо і коняку сховаємо, — обізвався старий, набиваючи люльку. — Коняка добра — забрати можуть.

— Ви од неї самі відмовитесь.

Уляна зустріла їх плачем і лайкою. Бідна жінка, видно, розгубилася, губи в неї тремтіли.

— Де ви ходите в бісового батька? Прибігали вже десять раз із ружжами Джмелики, на сходку загадували. А що я на тій сходці буду робити одна? Ви ж таки чоловіки.

— Не торохти! — гримнув на неї Йонька, якому в своїй рідній хаті й стіни допомагали, і він, здавалося, не боявся нікого в світі. — На яку сходку? Чого?

— А ти мене спитай. Німаки щось будуть казати, чи що...

— Шукай чисту сорочку і штани, — заметушився Йонька. — Може, землю ділитимуть. Шукай, кажу, чого очі вилупила?

— На смерть я тобі шукатиму! — крикнула Уляна і вийшла на двір.

Гаврило понуро сидів на піддашшях; підперши руками голову.

Йонька вискочив у білій пожмаканій сорочці, пом'ятих вузеньких штаненятах, в чоботях босоніж, простоволосий, лице світилося, як у церковного паламаря.