Григорий Тютюнник - Вир

— А я не заради вівса.

— А заради чого ж?

— Час тепер такий, що вискочить хто-небудь із житів та задавить вас або вб'є...

— А ось йому! — весело викрикнув Йонька і вихопив з-під соломи маленький кавалерійський карабін.

Очі у Гаврила полізли догори:

— Де ви взяли?

— Де не взяв, та є. Врем'я тепер, сам кажеш, тривожне. І така штука в хазяйстві не поміша.

— За ту штуку вас повісять.

— А хто на мене подумає, що я з оружієм?

«Отакий потайний, — подумав про себе Гаврило. — Істинно, що ніхто не подумає. Старий, немічний, а за своє — в горло вчепиться, не одірвеш!»

Гаврило збоку глянув на старого. В того ще не зійшла з-під вусів посмішка, а він викинув її разом з люлькою. Цей різкий перехід від веселого, збудженого стану до суворої похмурості нагадав йому Федота: «Як вони схожі один на одного. А ми з Тимком не такі. Хтозна в кого й повдавалися. Мабуть, у матір».

Виїхали на полтавський шлях. Цілими гонами жовтіло нескошене жито, бризкало в землю зерном, і боляче стало Гаврилові. Це ж їхні лани, їхнього колгоспу. Тут він не раз орав биками під житнище, милувався м'якими, зеленими сходами, радів, що такі дружні, бачив, як жито пускає трубку, як воно колоситься, вигойдуючи тендітні сережки спор, слідкував за його ростом, як слідкують за зростом дитини. Тепер же він дивився на нього з душевним болем, з гірким сумом.

«До чого довели! До чого дожилися! — шепотів він, похитуючи голо'вою, — Покинули рідну землю. Пішли. Обливаються десь гарячою кров'ю. Невже на цьому і кінець?..» — запитав і відчув, як серце облило гарячим ошпаром. Витер рукавом мокрого лоба і задумався. В його голові малювалися тепер картини, яким він колись не надавав значення, вважаючи звичайними, буденними. Зараз же він бачив їх у зовсім іншому світлі, розумів інший зміст. Пригадується йому гарячий полудень у колгоспному садку. Чоловіки лежать на зеленій траві окремим гурточком, жінки згрупувалися окремо. На білих вишиваних сорочках ворушаться яблуневі тіні.

Під величезною липою стіл, засланий червоним сукном. Оксен стоїть біля стола разом з секретарем райкому Корнієнком і членами правління, щось говорить, сміється, біля яблуні — взяте в чохол знамено, яке присуджене артілі за те, що вона виборола першість у змаганні. Знамено виносить ланкова, руки голі по лікоть, засмаглі, лице, як мідь, а очі голубі, як вода в Ташані. Вона бере прапор, посміхається, хтось грає на гармошці, хтось б'є в барабан.

Музика, танці. Малеча повилазила на яблуні, щоб видніше. Микита Чугай змовницьки підморгує і веде Гаврила в кущі, витягає четвертину горілки. «Ану, гукай сюдйг моїх трактористів, соцзмагання зап'ємо», — каже вія. Підпивши, Микита гупа чобітьми по траві, танцює, і Корнієнко дивиться на нього і сміється, потім не витримує, приклада одну руку до потилиці, другою впирається у бік — пішов «бариня-судариня...».

Тоді Гаврило дивився на все просто, як на веселе дозвілля. Тепер же він бачив: це була дружба і рівність трудових людей, думав: «Невже це так усе просто? Були наші — нема наших, була Радянська влада — нема Радянської влади... Влади Радянської? Нема? А як же ми без неї будемо жити? Хто ж нас захистить перед неправдою? Хто? Прийдуть німці, грабуватимуть населення, знущатимуться з дружини, дітей, заберуть все, що їм сподобається в його господарстві, і він стоятиме безпорадний, і нікуди буде поскаржитися». Від цих думок йому зробилося страшно і моторошно в пустельному безмовному степу.

— Як же це так? Як це так? — сказав він уголос і схаменувся від того, що висловив свої думки голосно. «Ото ти, батьку, дістав карабіна та тільки для своєї шкури, а він годиться, щоб боронити усіх нас, бо тепер за нас отутечки ніхто не заступиться».

Їхали мовчки серед настороженої, гробової тиші. Випалені хліба почорніли, від них несло згарищем. Чорна кіптюга, підхоплена вітром, носилася понад шляхом, осідаючи на білі сорочки, як чорна печать землі. По стернях розгулювало гайвороння, гребло своїми залізними і гострими пазурами крем'янисту, висохлу землю, докопувалося до чиїхось кісток і з радісним карканням перелітало з місця на місце.

— А кша, прокляті, — крикнув Йонька і замахав люлькою. Птахи не зважали на це.

— Ось я їх наполохаю.

Йонька витяг карабін, спинив гарбу.

— А як хто почує?

Старий озирнувся на чотири боки: степ лежав німий і принишклий.

— Ат, нікого немає.

Бадьоро, як на солдатському вченні, кинув на плече карабін, примружив око. Цьворохнуло понад житами. Гайвороння чорним ганчір'ям понеслося на згарище.