Григорий Тютюнник - Вир

Наближалася ніч, і всі збиралися в дорогу. Охрім надрав дикого хмелю і виплів сітку, щоб на ній нести Дороша. Коли стемніло—рушили. Просувались в нелюдських муках. Пораненого жерло вогнем, здорових — бездоріжжя. Драглисте багно огидно чвакало під ногами, і кожен крок вимагав затрати страшних фізичних зусиль. Усім хотілося чимшвидше вибратися із смердючих мочарів, і тому пішли праворуч, бо здавалося, що там сухо. Але скільки вони не йшли, трясовина не кінчалася. Вона була безмежна, як пустеля; вони озиралися, щоб побачити те місце, звідки вийшли, і вибрати по ньому напрямок, куди простувати далі, але його вже не було видно за туманом, що густими білими валами котився рівниною. Всі були голодні. Сили танули. Бійці вже не йшли так рівно, як раніше, а заточувалися, і одного разу Чу-гай не витримав і впав у болото разом із лейтенантом. Той глухо зойкнув, і біль вирвав його із світу марення. Дорош зрозумів, що вони все ще грузнуть, все ще мордуються у цьому болотняному царстві, якому нема кінця. Туман, волога, свіжість літньої ночі студили гарячу голову, і нога вже не так боліла, як раніше. Дорош чув, як тяжко, з хрипінням, сапають бійці, як в страшних, нелюдських зусиллях горбляться мокрі, гарячі спини, і в нього зануртувалося всередині, він скрипнув зубами і так стис щелепи, що його боляче шпигонуло в скроні.

«Що ж це я, радянський командир, їду верхи на своєму бойовому товаришеві? Здав висоту, пропустив німців і тепер подорожую на чужих спинах! І це називається житям і боротьбою?»

— Зупинися, Чохов. Втомився я, — сказав він гучним голосом, зуби його цокотіли, і руки зробилися тріпотливими, неспокійними, вони ніби шукали чогось, ніби хотіли виловити туман, що насувався все густіше й густіше.

— Може, далі пройдемо, на сухе?

— Мені все одно, на мокрому навіть краще — в боки не давитиме.

Чохов поклав лейтенанта на м'які купини і, розпроставши замлілу спину, кілька разів глибоко, з від-сапом, передихнув.

— Туман густішає. Скоро світанок, — обізвався він, вдивляючись у білу млу.

— Так, так. Скоро світанок. А ви, щоб не гаяти часу, ідіть шукайте дорогу.

Сержант узяв дрючок, і всі пішли в туман. Дорош обіперся на руку, глянув у той бік, куди пішли бійці. їх не видно було, бо густий туман зараз же покрив їх. Чулося тільки чавкання води під купинами, і тільки по тому можна було здогадатися, що десь там, за білою млою, хтось ходить.

Деякий час Дорош сидів, напружено прислухаючись. Над болотом стояла мертва тиша; з потривожених купин із сердитим сичанням проступала вода, здалека долітав приглушений гарматний гомін. Дорош потягнувся до нього; завмерши, слухав той гомін, і йому здавалося, що він чує металевий дзвін своїх батарей. Зібравши всі сили, він встав на повен зріст, зняв з голови командирський кашкет і, затисши в руці, з блідим лицем і суворо стиснутими вустами поклонився в пояс далекому гомонові.

Бійці повернулися і доповіли, що дорогу знайдено.

— Тоді несіть мене, несіть на той гомін. Незабаром вони добралися до хутора і постукали в першу хату. На поріг вийшов дід в фуфайці наопашки і в калошах на босу ногу.

— Заходьте, — попросив він, ні про що не розпитуючи. — А то ж хто сидить? — приглядався він до полісадника.

— То наш командир. Він поранений.

— Заведіть же і його, сердегу.

В хаті дід командував, як на позиціях:

— Стара, світи світло. Галько, засунь двері, а ти, Миколо, зодягайся.

І від його слів все прийшло в рух: баба мацала на припічку сірники, дівчинка побігла в сіни і грюкнула засувом, підліток Микола шукав свої штани.

— Сідайте на лави, я зараз. Ти скоро там засвітиш?

— Десь сірники заткнула.

Нарешті баба засвітила світло і заметушилася біля печі:

— І борщ, і каша пшоняна, та все прохололо. Галько і Принеси з комори молоко.

Дід між іншим відкрив скриню та вишвирнув на долівку чорне шмаття. Чумаченко поклав на стіл ложку, тихенько взяв діда за рукав:

— Куди споряджати задумав?

— На вихід з окруженія...

— Тоді зашвиргуй назад. Ти що, на дезертирах підробляєш?

Дід наставив бороду вгору, затрусився, аж калоші захляпали:

— Ах ти ж, розсучий синуї Так я дезертирів скриваю? А ось ходім, я дідів скличу, вони з тобою поговорять, сопляче, як ти Дніпро покидав? Нашу славу козацьку поворив? Миколо, біжи по хутору, дідів скликай. — Господар так розійшовся, що годі вгамувати.

— Стій, не кричи, діду, — просив Дорош, постогнуючи від болю. — Як командир прошу тебе, чекай. Видно, ти дід добрий, радянський дід, тільки почекай. Ну, стій!