Григорий Тютюнник - Вир

Але одне видіння особливо переслідувало Дороша:

забитий боєць (він побачив у перший світанок війни), що сидів під деревом, опустивши на груди голову, і ніби спав. На плечах його, згортаючись у чорне лоскуття, горіла гімнастьорка, і Дорошеві зробилося моторошно від того, що на людському тілі горить одяг, а людина не кричить, не бореться з вогнем, а сидить мовчки.

Видіння змінювалися одні другими, ще страшнішими, ще жахливішими. У Дороша двоїло серце. Він кинувся і відкрив очі. Перед ним стояло три німці у рябих плащ-палатках і мовчки дивилися на нього. Потім один із них з усмішкою ідіота на лиці простяг руку і заходився душити його.

—За що ж ти мене душиш, гад? — хрипів Дорош, хапаючи німця за груди.

Той продовжував божевільне посміхатися, підморгуючи лівим оком. Тоді Дорош садонув його ногою в живіт. Німець відлетів у кущі, сів у зелене крісло, склав на грудях руки і, покивуючи лівою ногою, заспівав мефістофельським голосом: «У вас жа-ар... У ва-ас жа-а-а-арр», потім схопив Дороша за поперек і пойіс молоти до млина.

— Куди ти мене тягнеш? — відбивався Дорош і скрипів зубами.

— У вас жар, товаришу лейтенант. Ви нездужаєте, — вгамовував Чохов, вкладаючи Дороша на траву.

Чохов не помітив, коли це сталося. Він спав і раптом почув, що хтось сидить на ньому верхи і викручує ліву руку. Сержант скинув лейтенанта на траву.

«Погані твої справи, командире. Жаром від тебе пашить, як від палаючої тайги».

Треба було щось робити. Чохов напхав у відірваний рукав своєї сорочки холодної землі, приклав до гарячого лоба лейтенанта, а сам пішов шукати воду. Він знайшов її у тихій заводі, яку зі всіх боків обступали комиші. Плесо очистилось від туману і було свіжим і прозорим. Від нього віяло жабуринням і тим особливим бочковим запахом, що зберігається в густих комишах всю ніч і розвіюється аж після полудня, коли добре припече сонце і повіє вітер. На одній з водяних лисин він побачив гурт диких качок, що плавали поміж очеретом і шульпотіли плескатими носами в куширях.

Чохов довго милувався ними, пригадуючи сибірські мочари та озера і своє полювання в тайзі. Цей спогад про мирне життя пройшовся по душі тихим болем. Боєць відірвав свій погляд від широкого світлого плеса і зараз же пригадав, чого сюди прийшов. Набравши чистої холодної води, пішов назад.

Дорош лежав на своєму місці і тихо стогнав. Йому, мабуть, трохи полегшало, бо, зачувши шелест кроків, він повернув голову, щоб подивитися, хто йде. Очі його гарячкове блищали, як у людини, яку мучить пропасниця. Забачивши воду і жадібно слідкуючи, як вона плескає з черевика на траву і обливає сержантові пальці, Дорош затрусився, ворухнув губами. Пив він, зажмуривши очі, великими кінськими ковтками. Сержант боявся, щоб вода не пошкодила, і заховав її в холодок. Дорош глянув на сержанта докірливо, але нічого не сказав. Чохов розстебнув на ньому гім-настьорку, налив на груди води. Вона сохла з швидкістю спирту.

Надвечір Дорош підвів голову, язиком, як рашпілем, черконув по губах:

— Води...

— Не можна, товаришу командир.

Дорош скорився. Ліг на траву. Обличчя його було повне ворожої люті до сержанта. Чохов тяжко зітхнув і, обіпершись на вільху, став дрімати, але слух його був гострий і чутливий, не вбитий сном, і той слух спіймав підозрілий шелест. Сержант відкрив свинцево тяжкі повіки і побачив, як Дорош, спираючись на лікті, волоче по траві побиту ногу, підкрадається до баклаги, що стоїть в холодку під кущами. Очі лейтенанта горять жадобою, а губи тремтять, як у ображеної дитини; поросле щетиною обличчя з випертими вилицями гострішає, робиться нещадним і лютим, як у смертельно пораненого чеченця, який от-от настигне свого ворога і всадить йому ножа між лопатки.

Добравшись, Дорош п'є воду жадібно, довго, вона кавкає в горлі і з глухим стукотом падає в груди.

Сержант відходить кілька кроків назад і, вийнявши з чохла багнет, зрізає розкішну, м'яку, розшиту зеленими узорами подушку моху, підкладає під голову лейтенанта. Дорош відкриває очі, лиховісне блискає на Чохова.

— До смерті мене готуєш, а сам — до німців? Я тебе із того світу на трибунал покличу... Принеси мені води.

Чохов іде по воду.

«Ех, лейтенанте, навіщо таке говориш? Хіба ж ти перший день мене знаєш? — гірко думає він, продираючись крізь гущавину до тихої заводі. — Ох, Сибір, Сибір, тайга зелена...»

Щось ріясе Чохову очі, він набирає повну пригорщу води і промиває їх, але від цього не робиться легше, щось давить його за горло, і з грудей виривається тяжкий з прихрипом стогін.