Григорий Тютюнник - Вир

— Ех, Денисе, Денисе! Нема в тебе розуму і на копійку, — обурився Панас. — Було б же тобі принести цебро води та залити вогонь, а він порозкидав по всьому степу, щоб той барбос, який ото деренчить угорі, щоб йому в печінках деренчало, подумав, що тут ціле військо розташувалося на постій.

— Мелеш ти, Панасе, як з блекоти вискочив, — подав свій голос Охрім. — Чи ж тут є коли цебром по воду бігати, коли вже, може, на наші голови бонба летить?

Денис, незважаючи на сум'яття і тривогу, що охопила людей, розіслав під гарбою фуфайку і вкладався спати, а товариші все радились, що робити і як бути.

— Треба когось на варті поставити. Он хоча б і Дениса. А то вже вкладається. Який ранній.

— Не треба Дениса! — сердито вигукнув Охрім. — Бо він у мене не тільки сало, а й торбу з'їсть. Тут треба такого, щоб діло знав. А то он німаки парашутистів скидають... Поснемо, а вони підповзуть і переріжуть нас, як сонних курей.

— Тебе як різатимуть, ти ж закричиш? Ну, а ми тоді посхоплюємося — і латата.

— Тут жарти короткі. От коли я був на фінській війні, так трапився зі мною один случай. Погналися за мною фінни, хотіли в полон забрати. Я бачу: діло погане, давай тікати. А тут уже хекають ззаді, уже за рукав мене хватають. Куди мені діватися? Я — раз і вскочив у дупло... А там дерева ростуть не такі, як у нас, а вп'ятьох не обіймеш. Ну, вскочив я в дупло, сиджу. Вони понюшкували, понюшкували і побігли назад. Відлягло в мене від серця, закурив я в тому дуплі і думаю: що ж мені тепер робити? Серед білого дня до своїх не добратися, треба ночі ждать. Ну, звісно, сиджу, жду. Коли так уже перед вечором чую: рип-рип, рип-рип, рип-рип! Ідуть. Фінни. Стали біля моєї сосни, і один каже: «Ну й холодно ж у нашому бліндажі, хоч собак гони. Давай оцю сосонку звалимо та натопимо». Чую—пиляють. Чиргик-чиргик, чиргик-чиргик. І пилка якраз мені на горло йде... А мені ні присісти, ні випростатися. Стою заживо уже в труні. Бачу — зуби виграють перед самісіньким кадиком, от-от полоснуть по горлу. Що ж, думаю, помру мовчки, як герой... Коли, на моє щастя, стався на їхніх позиціях якийсь переполох, стрілянина. Вони пилку покинули— і латата до себе в окопи. Ну, я, звичайно, виліз і прийшов до своєї частини, ще й трофей із собою приніс — фінську пилку. Мав навіть подяку від старшини, бо пилка виявилася добрячою. Тільки з того часу боюся я всього гострого: ножа, сокири, коси і швайки. А чого боюся? А того, що та проклята пилка таки мене черконула своїми гострими зубами по шиї. Не віриш? Так подивися... Ось і шрамик на шиї... — хизувався Охрім, одгортаючи комір сорочки і показуючи хлопцям шию. Проте, як вони не приглядалися, як не присвічували сірниками, ніхто ніякого шрамика не побачив. Тоді всі вирішили, що Охрім, як завжди, бреше, і, розіславши під гарбою солому, стали вкладатися спати.

Покотом полягали на соломі біля гарби, розташовувалися по-домашньому: скидали взуття, розвішували на колесах онучі, блаженно кректали, почухували спини, згадували домашніх, накурювалися перед сном.

— А мій каже: принеси мені, тату, шаблюку з війни, я німців рубатиму. Мале, а й те розуміє.

—— А, що та шабля! Германець он танками іфе, так що зупинити годі.

— Зупинять... Ровами обкопаємось, — куди пройде?

— Це ти хату свою обкопаєш. А від Романії аж до фіннів?

— А ти що думаєш, у нас танків немає? Читав, які бої в Західній Україні ідуть? Танка на танку лізе.

— Німця я знаю. Він молодець проти овець...

— А що ж! Фінн і німець, вони однакові.

— Кажуть, що оцю могилу татари насипала...

— І зовсім не татари, а запорожці, — заперечив Улас Хомутенко. — На ній вони сторожу ставили, щоб здалека татарву видно було.

— От ти хлопець учений, то скажи нам — здолаємо ми німця чи ні?

— Я хоч і не пророк, але скажу, що крові проллється чимало, але німця не буде на нашій землі, бо ще не було такого, щоб хтось переміг наш народ.

— Навидумували всього: танків, гармат, літаків — і все на людину. А хіба їй багато треба? Камінчиком у висок удар — і нема чоловіка. Кажуть, що дуже мудрий чоловік оту всю військову техніку видумав, а я мислю так, що якби найшовся такий, що все оте попалив, то був би наймудріший.

— Та й чим би ми оце від ворога відбивалися? Пампухами?

Степова тиша знову заполонила нічліжан, і вони примовкли, тільки з-під гарби чулося могутнє хропіння.

— Хто то?

— Денис.

— От де чоловік. Ні війни йому, ні турботи... І знову зробилося тихо, тільки блимали зорі та було чути, як в улоговині пирхають коні, пощипуючи траву.